Вогнедан, Повелитель… [uk]

Дійсно, він забув прізвище Алевта. Мейдисти, зазвичай, не називали при знайомстві родових імен, вважаючи вшанування пращурів поганством. І тільки коли Рудан вийшов з боговладського суду, у нього підігнулися коліна. До будинку в Шляхетській дільниці, котрий належав Лларанам, Логін ледве дійшов.

Лемпарт тоді довго реготався з нього — налякався, мовляв… Подумав, що за вбивство брудного кедага покарають смертю… Рудан відмовчувався, а про себе вирішив припинити оці спроби боротися, як там говорила та зміючка Чаяна, з лєсаалем… Ох і мова була у цих сіллонських відьмаків, перш, ніж їх закинула лиха сила в цей, колись такий людський привабливий світ, де сильний чоловік міг ствердити своє право ударом кулака, не боячись покарання.

Але припинити не вдалося. Північанин, з яким Рудан спілкувався, наказав йому очікувати на прибуття посланництва з Моани. А тоді їхати до Боговлади, де йому буде дано завдання людиною з цього посланництва… Логін втямив, що відмовлятися не можна — уб’ють… Оце попав поміж двох жорен — як не одні приріжуть, то інші закопають…

Цікаво, що оповів судді отой пан Вишневський? І що він оповів принцу? Чортів флейтист тямить у судових справах незгірш за урядовця… Ще не вистачало, щоб його вельможність запідозрив в чомусь Лемпарта, котрий мав на Вишневського зуба ще з Боговлади. Авжеж, якби не Вогнедан… Отой Вишневський трохи не вкоротив княжичу явного віку. А принц — цілитель… Не дуже сильний, бувають відьмаки і справді диявольської міці… Однак рану Лемпарту тоді він затягнув…

Ох дурень пан княжич Лемпарт… Який же дурень… Він, Рудан, його вчив тоді… Увійди в довіру… Прикидайся… Руки цілуй рятівникові… Другом його стань, а краще — учнем… Я, мовляв, гидкий неотеса, бажаю навчитися у вас витонченості і відчуття… тьху… краси та гармонії… Паскудник Лемпарт… Для чого було красти ту чернетку… Тепер княжичу ніколи не стати довіреною особою майбутнього Повелителя. А отже і Рудану немає ходу нагору в замкненому просторі Ельберу.

За цими думками Рудан й не помітив, як потиху брів палацовим парком, аж доки не дійшов до Лебединого озера. Лебедине озеро без лебедів… Хе… Чаяна… Знову Чаяна… Чим їй завадили птахи? Він, Рудан, і сам любить птаство лише у смаженому вигляді, особливо гуся з яблуками… Але наважитись на таке під носом у власного батечка… Ні, вони таки божевільні — і Чаяна, і княжич… Божевільна гостровуха рідня, хай їй абищо…

А ось іще двоє гостровухих поволі йдуть назустріч… Атож, вірно говорять — не думай про вовка, бо зустрінеш… Його вельможність Вогнедан та княжич Воїслав Ведангський… Нерозлучна парочка. У принца за поясом, там, де добрі люди носять ножі, ота його флейта… Вогнедан Данадільський… Пихата нелюдь… Недарма про гостровухих мовлять — вся гордість в очах… Отак він дивився завжди — навіть тоді, у Владигорі, коли доріжки підмітав за вироком судді Гайчура, і то не опускав очей долі. Твердий погляд, повний спокою і сили… Лемпарта цей погляд доводить до сказу, та і його, Рудана, дратує, авжеж… Чаяна говорить, що досить зідрати з дивних дороге вбрання, і вони почнуть плазувати перед переможцями. Ой, помиляється ясна панна. Цей не плазуватиме… Та і його приятель теж… Таких лише убивати треба, щоб не зоставалося й роду.