![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— А панна, — мовив Вишневський помовчавши, — почала говорити чудні речі… Про те, що ми, дивні, і досі летимо у кораблі… У замкненому просторі… Що її давлять стіни, і вона хоче на волю. На це я відповів, що там, високо, де летів леаран пращурів, за стінами не воля, а погибель. І тут вона сказала, що має досить завзяття аби, принаймні, змінити командира корабля. І спитала, чи не міг би я…
— Що? — спитав Воїслав, хижо блиснувши очима.
— Позбутися свого володаря, мій принце, — тихо відповів молодий вельможа, — тобто — вас, мій Вогнедане… Повелитель, мовляв, опісля того довго не проживе, а Вишневські нічим не гірші за Вогняних Ящерів.
— Говори, братику, — звелів Вогнедан, дивлячись в побіліле раптом лице Вишневського, — тільки не хвилюйся… Хто вдарив тебе ножем? Вона?
— О, ні…, - сказав Мирослав, — я до того часу вже вдягнувся, і, коли вона заговорила про це, стояв біля ложа, а панна сиділа на ньому… Біля стіни, в отому плащі, під яким… Я чомусь згадав, як трохи не першого вечора в Зеліборі, бачив двох осіб у плащах… І оті байки про привидів і духів… Ота тінь, котра, стояла біля вашого ложа… Я кинувся вперед, аби зірвати плаща з негідниці і саме тут мене і…
— Тоді чому тебе не добили? — спитав Воїслав, — і як ти прихитрився дібратися сюди? Де був цей чортів дім?
— Десь в Міщанській дільниці, - сказав Вишневський винувато, — справа в тому, що у панни був слуга, котрий і приводив мене на побачення. З зав’язаними очима. А потім виводив на перехрестя. Я, до речі, теж хитрував — намагався рахувати кроки, відчути напрям…. Але щоразу кількість кроків була іншою. А всередині це був звичайний будинок городянина. Саме городянина, не шляхтича, при чому — досить неоковирний. Грубі тяжкі меблі, оце ложе, замість валиків — подушки, набиті пташиним пером… Вовняні плетені коци… Я не знаю, чому лишився в живих… Сподіваюся, що мене не запідозрять в тому, що я…
— Ні, - мовив Вогнедан поспішно, — звісно ні… А той слуга як був вбраний?
— Вбрання городянина, або дрібного шляхтича, — сказав Мирослав, — і подібний же плащ. Він не вимовив ні слова жодного разу. Нашого першого вечора панна вела мене сама, зав’язавши очі. Назад відводив уже він. А згодом я приходив на перехрестя… Воно зветься Майдан Зорі…
— Досить, братику, — мовив принц, — відпочивай… До тебе не приходили з суду?
— Ще ні, - озвався Вишневський, — а напевне мусять…
— Ти маєш казати, — мовив Вогнедан, — всю правду окрім одного… Ні слова про оці пропозиції панночки. Нехай шукають вбивцю від ревнощів. У Боговладі я оповім все князю Вартиславу. Змови і зрадники — це його судьба, яка дісталася йому, напевне, за якусь помилку в минулих життях.
— О, так, — сказав Воїслав, — батько… А князю Володарю теж не говорити?
— Пан Вартислав, — тихо мовив принц, — сам поговорить з родичем. Зрадницьке кишло у Зелиборі… Панна на його чолі…
— Вона завжди говорила різко і твердо, — мовив Вишневський, — Голос у неї був більше схожим на людський… І вона сказала: «ви, дивні». Однак, якщо вона й не нашої крові, то дуже цікавиться нашою расою, і Пришестям. Оті її слова про корабель…
— Мирку, — пирхнув Воїслав, — ти що, ніколи не мав кругловухої коханки? Та вони навіть пахнуть інакше, аніж жони-дивні.
- Але я дійсно не мав…, - сказав чотовий ще більш винувато, — всі мої приятельки були шляхтянками… Я не знаю… Від панни пахло парфумами…
— Ти просто не хочеш, — підсумував Веданг, — щоб панночка була нашої крові, бо це означає, що ти кохався з божевільною.
— А ти вважаєш, — скинувся Мирослав, — що подібні пропозиції з вуст людської доньки говорять про її здоровий глузд?
— Серед незмінених подібне не є ознакою божевілля, — стиха мовив Вогнедан, — в противному разі доведеться визнати, що цілий світ є несповна розуму. Історії про зміни династій в майже всіх сусідніх країнах починалися з подібних пропозицій. Але Мирославова панна швидше за все нашої крові, бо говорила про Пришестя у виразах, не властивих кругловухим. І я навіть знаю, де вона прочитала про замкнений простір, мовою предків — лесааль. І про зміну командира корабля… Це так зване «Одкровення Безіменного», написане зо дві сотні років тому засланцем з роду Вогняних Ящерів, якого рід так і не пробачив. І не повернув йому ім’я. Принц служив тут, на зелемінському Прикордонні під прибраним, а власне — зовсім без імені…