Марш Радецького та інші романи

Що ж він хотів од мене, той Манес Райзіґер із Золочева?

Нічого, крім місця в консерваторії для свого високообдарованого сина Ефраїма. Він не мав бути кучером, що десь на далекому сході цісарства, врешті, пустився б берега. Як на батька, його син був музичний геній.

Я пообіцяв зробити все. Я пішов до свого приятеля, графа Хойницького, який, по-перше, єдиний серед моїх друзів походив з Галичини, а, по-друге, лише йому було до снаги перебороти прадавню, традиційну, значну силу спротиву давніх австрійських службовців: погрозами, силою, хитрістю і підступами, зброєю старого культурного світу, що давно вже пішов у непам’ять: нашого світу.

Увечері я зустрів графа Хойницького в кав’ярні «Віммерль».

Я чудово знав, що навряд чи він буде втішений, коли його попросять посприяти землякові. Граф не лише не мав професії, а й не міг похвалитись і якимось певним заняттям. Він, який міг зробити блискучу кар’єру в армії, в уряді, стати блискучим дипломатом, відмовився від усього, бо погорджував дурнями, бовдурами, недотепами, всіма тими, хто правив державою і кого він полюбляв називати «картопляними мізками». Граф отримував особливу, витончену втіху, коли давав відчути свою силу якомусь надвірному радникові, справжню силу, що надавала йому певної неофіційної гідності. І його, який так приязно, так вибачливо ставився до кельнерів, кучерів, служниць і листонош, які йшли йому назустріч, який ніколи не минав нагоди підняти капелюха, запитуючи про якусь дрібницю поліцая чи портьє, годі було впізнати, коли він, вдаючись до своїх протекційних дій, заходив до зали врочистих приймань, до намісництва чи в міністерство культів та освіти: холодна гордовитість, прозираючи крізь монокль, проймала його риси. Коли він ступав на сходи, опиняючись, часом навіть у доброму гуморі, перед порталом, на тлі якого височів портьє, то з кожним наступним кроком у ньому наростала ворожість до службовців, а коли він піднімався на останній поверх, то скидався на людину, що зайшла туди чинити найстрашніший суд. У деяких установах його вже знали. І коли в коридорі він казав службовцеві загрозливо тихим голосом: «Повідомте про мене панові надвірному радникові!», — то рідко хто запитував його регалії, а проте, коли хтось таки наважувався, граф повторював ще тихіше: «Повідомте про мене панові радникові, будь ласка!». Щоправда, це «будь ласка» звучало голосніше.