Марш Радецького та інші романи

Отже, я перебував у тому безглуздому роздвоєнні, не знав, до кого мені прихилитися. Часом я думав звіритись у всьому своїй матінці. Проте тоді я був ще молодий і саме тому гадав, що вона аж ніяк не спроможна зрозуміти мої переживання. Мене не пов’язували з матір’ю справжні синівські почуття, я радше жалюгідно намагався наслідувати ставлення молодих хлопців до своїх матерів. У їхніх очах мати — вже ніби й не мати, а мов родюче середовище, що йому діти завдячують своєю зрілістю і своїм життям, чи, в кращому разі, щось схоже на рідні краєвиди, де народжуєшся цілком випадково, а потім тебе вже не пов’язує з ними нічого, крім розчулених спогадів. Перед своєю матір’ю я, проте, від народження відчував якийсь майже священний трепет; от тільки я погамовував це почуття. Вдома я лише обідав. Ми мовчки сиділи за великим столом у просторій їдальні, місце мого покійного батька було порожнє, щодня на те чільне місце, виконуючи материну волю, ставили тарілку і одне столове начиння для того, хто вже пішов назавжди. Моя мати сиділа, так би мовити, з правої руки від небіжчика, а я — з лівої. Зазвичай вона пила золотистий мускат, я випивав з півпляшки червоного веслауера. Він мені зовсім не смакував. Я б залюбки випив бургундського. Але так вирішила моя мати. Прислужував нам старий слуга Жак, і його кволі старечі руки, вдягнені в білосніжні рукавички, весь час трусилися. Майже таким самим білим було його густе волосся. Моя мати їла мало, швидко, проте з гідністю. Варто було мені скинути на неї очі, як вона опускала свої в тарілку, — хоч ще якусь мить тому я відчував на собі її лагідний погляд. Ет, я чудово розумів тоді, що до мене в неї було багато запитань і що ті запитання вона лише притлумлює, щоб не виказати, приховати свій сором за свою дитину, єдине своє чадо. Вона ретельно згортала серветку. То була єдина мить, коли я міг ясно, без перешкод, бачити її широке, трохи брезкле обличчя, товсті відвислі щоки і важкі зморшкуваті повіки. Я дивився на материне лоно, на якому вона згортала серветку, і врочисто, проте водночас докірливо думав, що воно, те тепле лоно, те осереддя материнства в моїй матері дало мені життя, і дивувався з того, що можу сидіти проти неї без жодного слова, так затято та бездушно, та й вона, моя мати, не знаходить для мене жодного слова; думав, що вона явно соромиться свого дорослого сина, що надто швидко виріс, соромиться, як я соромлюсь її, жінки, яка постаріла, занадто швидко постаріла, жінки, яка колись подарувала мені життя. Як би я хотів розказати їй про свій душевний розлад, про своє подвійне життя, про Елізабет, про своїх друзів! Але вона вочевидь не хотіла чути нічого з того, про що здогадувалась, аби вголос не засуджувати те, що в душі зневажала. Напевне, далебі, вона мирилася з тим одвічним страшним законом природи, що змушує синів забувати своє походження; дивитись на матерів як на звичайних старих жінок; уже не згадувати ті груди, що їх вигодували; з тим сталим законом, який змушує і матерів бачити, як плоди їхньої утроби все ростуть і ростуть, стаючи дедалі чужішими; спершу з болем, відтак з гіркотою, нарешті, з самозреченням. Я відчував, що моя мати так мало розмовляє зі мною тому, що не хоче, щоб я говорив їй про речі, за які вона могла б на мене розгніватись. Якби я наважився повідати їй про Елізабет і про своє кохання до дівчини, то, певне, зганьбив би і її, мою матір, і себе самого. Часом мені і справді кортіло розказати про своє кохання. Проте в такі миті я згадував своїх друзів. Я думав про їхні стосунки зі своїми матерями. В мене прокидалось дитяче відчуття, ніби своїм зізнанням я можу виказати себе. Ніби зрада є вже в тому, що я криюся від своєї матері, ніби я зраджую саму матір. Коли мої друзі розповідали про своїх матерів, я соромився трьох речей: самих моїх друзів, своєї матері і себе самого. Про матерів вони розповідали майже так само, як про свої зальоти, як про покинутих коханок, які занадто рано постаріли, а часом навіть казали, мовляв, матері негідні своїх синів.