Марш Радецького та інші романи

До того нищення мені випало на долю зустріти єврея Манеса Райзіґера, про якого ще піде мова. Походив він із Золочева в Галичині. Згодом за якийсь час мені довелося побувати в Золочеві, тож я можу його описати. Як на мене, це важливо, бо ж того містечка більше немає, як і Сиполя. Війна змела Золочів з лиця землі. Колись це було містечко, містечко невелике, проте однаково містечко. Тепер на його місці витягнулися широкі луки. Влітку там цвіте конюшина, у високій траві сюрчать коники, дощові хробаки виростають тут товсті й довжелезні, і, набачивши їх, жайворонки спускаються вниз, аби ними поласувати.

Одного жовтневого дня Манес Райзіґер прийшов до мене так само рано-вранці, як і кілька місяців перед тим приятель, мій кузен Бранко, що, власне, й направив його до мене.

— Молодий паничу, — мовив Жак, — з вами хоче поговорити якийсь єврей.

Я знав тоді кількох євреїв, щоправда, з Відня. Я їх нітрохи не зневажав, правда, лише тому, що у той час дворянство і ті кола, куди я вчащав, вважали антисемітизм за моду двірників, сажотрусів, шпалерників — одне слово, міщан. Та поведінка була цілком аналогічна тому модному звичаю, коли донька якогось канцеляриста з ратуші чіпляє собі на недільного капелюшка таку саму страусову пір’їну, що її років зо три тому в середу бачила на голові Траутмансдорф або Сечені. Украй неймовірно, щоб Сечені могла нині носити пір’їну, що її встромила донька канцеляриста, і так само неймовірно, щоб товариство, до якого я зараховував і себе, могло зневажати євреїв — уже просто тому, що їх мав за ніщо мій двірник.