Марш Радецького та інші романи

Молодий барон Ковач, нащадок вояцького роду, з мадяр, уставив у око монокль, як робив завжди, коли хотів сказати щось надто важливе. Розмовляв він німецькою чітко і співуче, як говорять мадяри, — не так з необхідності, як кокетуючи й виражаючи свій протест. При цьому його змарніле обличчя, що нагадувало кавалок якогось недопеченого, глеюватого хліба, несподівано й неприродно червоніло.

— Угорці страждають найтяжче в цій дуалістичній монархії, — мовив він.

Барон був певний сказаного, і слова в цій фразі стояли непорушно. Він усім нам сидів у печінках; Хойницького, що вирізнявся з-поміж нас найпалкішим темпераментом, дарма, що був найстарший, те навіть розсердило. Певна річ, він не зміг втриматись, аби не відповісти. Як завжди, він проказав: «Угорці, любий Коваче, пригноблені не більше, ніж інші народи — словаки, румуни, хорвати, серби, українці, боснійці, шваби з Бачки і сакси з Трансильванії». Він перелічив народи на розчепірених пальцях своїх зграбних, тонких і сильних рук.

Ковач поклав монокля на стіл. Здавалося, він і не чув слів Хойницького. «Я знаю те, що я знаю», — як завжди, думав барон. Часом він так і казав.

Хоча Ковач був безневинним, а подеколи навіть щирим молодиком, я не міг його терпіти. Попри те я щиро намагався ставитися до нього приязно. Я мучився саме від того, що не хотів його скривдити, і на те була своя причина: я був закоханий у сестру Ковача. Звали її Елізабет, і мала вона дев’ятнадцять років.

Довгий час я намарне боровся з тим коханням, не так тому, що воно видавалося мені небезпечним, як тому, що побоювався прихованих насмішок своїх скептиків-друзів. Тоді, незадовго до великої світової війни, хвилею піднялася презирливо-іронічна пиха, пусте захоплення так званим декадансом, вдаваною, начебто надмірною втомою і безпідставною знудженістю. В тій атмосфері спливли мої найкращі роки. Там не було місця почуттям, а пристрасті були заборонені. Правда, траплялись у моїх друзів короткі, незначні «інтрижки», жінки, що їх залишаєш, часом навіть позичаєш, ніби пальто; жінки, що їх забуваєш, наче парасолю, або ж навмисно полишаєш, мов який набридлий згорток, і вже на нього не озираєшся, боячись, щоб хтось тобі, бува, його не повернув. У товаристві, де я крутився, кохання вважали за оману, заручини були чимось на кшталт апоплексії, а шлюб правив за якусь болячку. Ми були молоді. Одруження здавалося нам неминучою життєвою подією, проте ми думали про нього, немов про склероз, який вочевидь має наступити років у двадцять чи тридцять. Я мав не одну нагоду лишитися наодинці з якоюсь дівчиною, попри те, що тоді, якби юна дама залишалася в чоловічому товаристві без певного доречного, а то й, просто кажучи, законного приводу довше години, то це викликало б підозру. Та я не квапився скористатися такими нагодами. Хапатися за всі я не міг, бо, як уже було сказано, соромився друзів. Звичайно, я найретельніше стежив за тим, щоб мого почуття ніхто не постеріг, і часто страхався, щоб ніхто з мого кола нічого, бува, не провідав, та і я сам, чого доброго, себе не виказав. Коли я знагла забігав до своїх друзів, вони раптом замовкали, наводячи мене на думку, що перед моїм приходом ішлося саме про моє кохання до Елізабет Ковач, і я смутнішав, ніби пійманий на гарячому, наче в мене виявили якусь жахливу таємну болячку. Проте в ті нечисленні години, коли я з Елізабет був сам на сам, мені здавалося, ніби я відчуваю всю безглуздість і навіть нахабність кпинів моїх приятелів, їхнього скепсису і їхнього зарозумілого «декадансу». Але водночас мене по-своєму мучило сумління: я закидав собі, що зраджую святі принципи моїх друзів. Тож у певному розумінні я жив подвійним життям і почувався при цьому негаразд.