Марш Радецького та інші романи

Зрозуміло, Райзіґер повіз мене у готель «Біля золотого ведмедя». Його фіакр був вишуканий, з двома сивими кіньми; на колесах виблискували жовті лаковані шпиці, а самі колеса хазяїн турботливо вдягнув у гуму, наслідуючи бачені колись у Відні карети.

Дорогою він признався мені, що обновив свій фіакр не так задля мене, очікуючи мого приїзду, як через певну інстинктивну пристрасть, яка змушувала його самого і його віденських колег певніше дбати про все й офірувати свої заощадження богові прогресу, купуючи двох коней і вдягаючи колеса у ґумові шини.

Дорога від вокзалу до міста тягнулася хтозна-скільки, тож Манес Райзіґер мав доволі часу розповісти мені кілька бувальщин, які так чи інакше його стосувалися. Лівою рукою він тримав при цьому поводи. Правою м’яв футляр з батогом. Коні добре вивчили дорогу, тому не було жодної потреби їх поганяти. Манес міг не перейматися ними. Через те він недбало сидів на сидінні, мляво тримаючи поводи, і, переказуючи свої приключки, перегинався до мене верхньою частиною тулуба. Ті двоє коней обійшлися йому разом у сто двадцять п’ять крон. То були казенні коні, обидва — сліпі на ліве око, тож непридатні для військових цілей, і тому драгуни з 9-го полку, що стояв у Золочеві, віддали їх майже за безцінь. Щоправда, простий візник Райзіґер нізащо не зміг би їх дістати так дешево, якби не був у близьких відносинах з полковим начальством. Загалом у містечку було п’ять фіакрів. Але фіакри інших Райзіґерових колег мали брудний вигляд; господарі запрягали в них ледачих і кульгавих шкап; колеса були криві, а сидіння протерті до дірок. З-під порепаної і вичовганої шкіри неприємно вилізала стружка, що, звісно, не сподобалося б навіть першому-ліпшому подорожньому, не кажучи вже про драгунського полковника, якби той сів коли-небудь у такий фіакр.