Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Трохи беручи вбік, щоб сховатися за хатою, вона кинулася назад на подвір'я. Хвилину тому, вибравшись із хати, вона бачила загнану у дровітню сокиру. Зараз, немов кішка, крадучись понад стіною, вона забігла в дровітню і схопилася за гладеньке холодне топорище, обіруч натужно витягла сокиру з дровітні. Потім оббігла хату з другого боку, перелізла через невисоку огорожу, скочила на знайомий ганок з великим замком на дверях. Але на ганку сховатися ніде, усе тут відкрите, а бігти знову через дровітню до хати вже не було часу. Звичайно, вона як слід усе не обдумала, навіть не роздивилася, проте інакше вона не могла. Як і досі, її давила кривда, сльози не давали глянути на світ. І вона забувала про обережність. Пробігши по двору до вугла, щоб подивитися на клуню, Зоська одразу ж відкинулася до стіни?
— Антон і господар уже йшли по снігу від клуні назад. Зоська притиснулася спиною до стіни й занесла сокиру. Вони наближалися, серце її колотилося в грудях, аж грюкало, ніби об колоди стіни, терпкий клубок підступив до горла. Вона ковтала сльози, але не плакала і, як тільки Антон ступив із-за вугла, з усієї сили замахнулася сокирою. Одразу ж вона збагнула, що невдало, Антон круто, по-вовчому вивернувся й дуже вдарив її сам. Занесена вдруге сокира стукнулася об стіну й відлетіла в сніг, Зоська крикнула, а він злісно вилаявся і спритно повалив її на землю, вдарив раз, другий, підняв, струсонув і знову вдарив.
— Ах ти шлюха, твою мать! Що надумала… Ах, шлюха!..
Недовго й не жорстоко побивши Зоську на снігу, Антон затяг її в прибудову. Цього разу вона не опиралася, відразу обеззброєна не так його лютим натиском, як своєю страшенною невдачею. В думках її злісно спалахнуло: «Убивай, гад!» І вона спершу навіть не відчула болю, зрозумівши нарешті, тепер уже все. Тепер уже надії в неї не залишалося ніякої.
— Мерзотниця, що надумала! Ах, шлюха! — розпалено, нестямно хрипів Голубін, кинувши її на підлогу. — Я до неї подоброму, а вона… А ви! — раптом визвірився він на розгублених і переляканих господарів, що принишкли біля печі. — Ти її випустила, стерво! — закричав Антон і погрозливо ступив до господині.
— Ні, ні, пан! Нічого не знаю…
— Не знаю! Я тобі покажу — не знаю! Усіх разом прикінчу! І того вилупка теж! Падло! — погрозливо обернувся Антон до господаря. — Коня все ж сховав, сволота! Зараз сам її понесеш!
Знесилена, Зоська поволі трохи підвелася на долівці, виплюнула криваву слину. Здається, він вибив їй зуба, дуже боліла щелепа, заклало в боку, не давало дихати. Поки він погрожував господарям, вона сіла, знеможено обіперлася руками на діл. З рота все ще йшла кров, і вона думала: що ж далі буде? Розлютований невдачею, Антон міг кожної хвилини повбивати всіх у цій хаті. Щоправда, за наган він ще не хапався, напевно, вони живі були йому більш потрібні. А найбільше, звичайно, була йому потрібна Зоська. Інакше з ким він прийде до поліції в Скіделі? Отже… Отже, буде ліпше, коли він не довезе її до Скіделя. Їй треба померти раніше. Так буде краще для неї самої, для тих, хто лишився в загоні, для зв'язкових у селах. Нарешті, для її матері в Скіделі. Зосьці треба якнайшвидше померти і тим відвести ганьбу й велику біду від багатьох.
Новий поворот у її становищі освітив усе іншим світлом, надав інші, нові відтінки усім її думкам, по-іншому повернув її наміри. Вона принишкла, стиснулася, зосередилася на своїй новій меті. Тепер їй не до завдання, яке вона не могла виконати, відпав клопіт про терміни, зникло навіть співчуття до цієї доброї жінки та її сина Вацика. Хоча б не наробити їм біди, вона має якомога скоріше покінчити з життям, в якому чекало на неї гірше, ніж сама смерть.
Але як це зробити?
Її довго й детально наставляли в загоні, посилаючи на це завдання, вона вивчила напам'ять усі паролі й відповіді, запам'ятала чимало імен людей, назв хуторів і вулиць. Вона старалася довідатися й запам'ятати все, що могло їй знадобитися, і знала багато що, окрім найголовнішого: як краще померти в останній момент, коли життя обернеться для неї бідою. Сидячи на долівці, вона крадькома обдивилася похмурі кутки прибудови, зиркнула в темряву під лавку, під стіл, разів зо два глянула на стіну біля порога. Там висів якийсь одяг, коромисло, старий картуз на цвяху, але не було нічого такого, що могло б знадобитися їй. На підлозі лежав шмат вірьовки, перерізаної Вациком, але яка зараз користь із тієї вірьовки? Лишалося одне: вихопити в Антона наган і застрелити його й себе. Це було б здорово!.. Але якщо вбивати його, то навіщо вбивати себе? — подумала Зоська. Тоді, може, пощастить урятуватися. Отже, вбити його і врятуватися. Одна спроба не вдалася, може, вдасться друга.