Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Я досі не збагну, чого він тебе не заклав за те, що ти користувався тим підручником, — здивувався Рон. — Він же ж мусив знати, де ти всього набрався.

— Він знав, — гірко буркнув Гаррі. — Він дізнався тоді, коли я вжив «Сектумсемпру». Йому й виманології не треба було… а може, він збагнув ще раніше, коли Слизоріг почав хвалитися моїми блискучими успіхами у вивченні настійок… тільки навіщо він залишав свій старий підручник у шафі?

— Але ж чому він тебе не заклав?

— Навряд чи він хотів, щоб його ім’я пов’язували з тим підручником, — сказала Герміона. — Навряд чи Дамблдорові це сподобалося б, якби він довідався. Навіть, якби Снейп заперечував, що підручник належить йому, Слизоріг одразу впізнав би його почерк. Так чи так, але книжка лишилася в колишньому Снейповому класі, а Дамблдор знав, що Принц — прізвище його матері, у цьому я не сумніваюся.

— Треба було мені показати ту книжку Дамблдорові, — зітхнув Гаррі. — Він постійно мені показував, яким зловісним був Волдеморт ще в школі, а я мав докази, що Снейп теж був…

— «Зловісний» — це надто сильно сказано, — тихенько промовила Герміона.

— Ти ж сама увесь час казала, що книжка небезпечна!

— Гаррі, я маю на увазі, що ти береш на себе забагато вини. Я думала, що в Принца погане почуття гумору, але не могла й припустити, що він — потенційний убивця…

— Ніхто з нас не міг припустити, що Снейп… самі знаєте, — сказав Рон.

Друзі принишкли, заглибившись у свої думки, але Гаррі знав, що вони, як і він, уявляють собі завтрашній ранок, коли ховатимуть Дамблдора. Гаррі ще ніколи не бував на похороні; коли загинув Сіріус, тіла, щоб поховати, не було. Він не знав, чого сподіватися, й трохи непокоївся тим, що побачить і що відчуватиме. Хотів би знати, чи після похорону він нарешті усвідомить, що Дамблдор таки помер. Хоч бували моменти, коли ця жахлива реальність пригнічувала його й спустошувала, траплялися також і порожні смути якогось заціпеніння, але попри те, що в цілому замку усі тільки й говорили про загибель Дамблдора, Гаррі однак важко було повірити, що директора й справді немає. Щоправда, він уже не шукав відчайдушно, як це було з Сіріусом, якоїсь лазівки, якоїсь зачіпки, що давала б надію на повернення Дамблдора… він намацав у кишені холодний ланцюжок фальшивого горокракса, що його тепер постійно носив з собою, не як талісман, а як нагадування, чого він був вартий, і скільки ще попереду роботи.