Гаррі Поттер і напівкровний принц
- Автор: Ролінґ Джоан К.
- Серия: Гаррі Поттер (uk) #6
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-29-0
- Переводчик: Виктор Евгеньевич Морозов
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Гаррі Поттер і напівкровний принц». Краткое содержание книги:
— Я впевнена, що Дамблдор волів би, щоб школа працювала й далі, — заперечила професорка Спраут. — На мою думку, якщо сюди захоче приїхати хоч один-єдиний учень, то школа має залишатися відкритою навіть для нього.
— Але чи залишиться в нас після цього хоч єдиний учень? — засумнівався Слизоріг, витираючи спітнілого лоба шовковою хустинкою. — Батьки не захочуть відпускати дітей, і я б їх у цьому не винуватив. Хоч я особисто вважаю, що в Гоґвортсі перебувати не більш небезпечно, ніж будь-де, та навряд чи з цим погодяться матері. Вони бажатимуть, щоб їхні родини були разом, і це цілком природно.
— Я погоджуюся, — сказала професорка Макґонеґел. — Не можна сказати, що Дамблдор не передбачав ситуації, коли заняття в Гоґвортсі можуть бути скасовані. Коли знову було відкрито Таємну кімнату, він думав над тим, щоб закрити школу… а мушу сказати, що вбивство професора Дамблдора для мене значно страшніше, ніж перебування десь там, глибоко під замком, слизеринського монстра…
— Нам треба порадитися з опікунами, — запропонував писклявим голосочком професор Флитвік; на лобі в нього був великий синець, але, судячи з усього, він цілком одужав після того, як зомлів у Снейповім кабінеті. — Слід дотримуватися встановленого порядку. Таке рішення не можна приймати зопалу.
— Геґріде, ти щось нічого не кажеш, — звернулася до нього професорка Макґонеґел. — А як на твою думку — чи можна залишати Гоґвортс відкритим?
Геґрід, який під час їхньої розмови мовчки схлипував у свою плямисту хустинку-як-скатертинку, підняв на бряклі червоні очі й прохрипів:
— Йой, та я не знаю, пані професорко… най то вирішують вихователі гуртожитків і директорка…
— Професор Дамблдор завжди цінував твою думку, — лагідно сказала Макґонеґел, — і я її ціную.
— Ну, я залишаюся, — сказав Геґрід, з очей якого й досі текли сльози, величезними краплями зрошуючи кошлату бороду. — Се мій дім, се був мій дім, відколи мені було тринадцять. І якщо будуть діточки, що схочуть, аби я їх учив, я се робитиму. Але… йой, я не знаю… Гоґвортс без Дамблдора…
Він зайшовся плачем і знову затулився хустинкою, а всі принишкли.
— Ну що ж, — сказала професорка Макґонеґел і виглянула з вікна на подвір’я, перевіряючи, чи не прибув міністр, — тоді я мушу погодитися з Філіусом, що найкраще буде порадитися з опікунами, які й вирішать остаточно.
Тепер щодо відправки учнів додому… є думка, що краще це зробити раніше, ніж пізніше. Якщо буде потрібно, ми домовимося, щоб «Гоґвортський експрес» прибув уже завтра…
— А як же похорон Дамблдора? — втрутився нарешті в розмову Гаррі.
— Ну… — затнулася професорка Макґонеґел, бо голос її затремтів, — я… я знаю, що Дамблдор хотів, щоб його поховали тут, у Гоґвортсі…
— Отже, так воно й буде? — сердито запитав Гаррі.
— Якщо в міністерстві вважатимуть, що так буде доречно, — пояснила професорка Макґонеґел. — Жоден інший директор чи директорка не були…
— Жоден інший директор чи директорка не зробили сій школі стілько всього файного, — прохрипів Геґрід.
— Гоґвортс має бути місцем останнього спочинку Дамблдора, — заявив професор Флитвік.
— Безперечно, — погодилася професорка Спраут.
— Але в такому разі, — сказав Гаррі, — ви не повинні відправляти учнів додому раніше, ніж відбудеться похорон. Вони ж захочуть з ним…
Останнє слово застрягло йому в горлі, але професорка Спраут договорила за нього.
— …попрощатися.
— Добре сказано, — пискнув професор Флитвік. — Просто чудово сказано! Наші учні повинні віддати останню шану як годиться. А додому їх можна відправити й після цього.
— Підтримую, — сказала професорка Спраут.
— Я гадаю… що так… — досить нервово погодився Слизоріг, а Геґрід замість згоди просто заридав.
— Він уже прибув, — повідомила раптом професорка Макґонеґел, виглядаючи у вікно. — Міністр… і з ним, здається, ціла делегація…
— Пані професорко, можу я вийти? — відразу запитав Гаррі.
Він не мав ані найменшого бажання розмовляти з Руфусом Скрімджером.
— Можеш, — відповіла професорка Макґонеґел, — швиденько.
Вона підійшла до дверей і відчинила їх перед ним. Гаррі збіг по гвинтових сходах, потім помчав безлюдним коридором; він залишив плаща-невидимку на астрономічній вежі, але це не мало значення. Ніхто в коридорах не бачив, як він біжить; не було навіть Філча, місіс Норіс чи Півза. Він не зустрів ані душі, поки не завернув у перехід, що вів до ґрифіндорської вітальні.
— Це правда? — прошепотіла Гладка Пані, коли він до неї підбіг. — Це таки правда? Дамблдор… загинув?