Все королівське військо

— Під три чорти це ваше місто.— Сейді дістала з шухляди сигарету й запалила. Вогник сірника на мить вихопив із сутіні її обличчя. Різким порухом руки вона загасила сірник і, відкопиливши повну нижню губу, випустила дим після першої затяжки. Тоді подивилася на мене й додала:— І вас разом з ним.— Потім обвела нищівним поглядом кабінет, наче він був повен якихось ненависних їй людей, видихнула сизий дим і промовила: — Під три чорти їх усіх. Під три чорти цю контору.— Очі її знову спинилися на мені, і вона сказала: — Я йду звідси.

— Звідси? — перепитав я.

— Із цієї контори,— підтвердила вона, широко розвівши руки, так що вогник сигарети ясніше зажеврів у сутіні.— Із цієї контори і з цього міста.

— Залишайтеся — розбагатієте,— мовив я.

— Я давно могла б розбагатіти,— сказала вона,— гребучись у цій купі. Якби захотіла.

Атож, вона могла б. Одначе не розбагатіла. Принаймні наскільки мені було відомо.

— Отак…— Вона роздушила недокурок у попільниці.— Я йду звідси.— І звела на мене очі, немов спонукаючи мене щось сказати.

Я нічого не сказав, лише похитав головою.

— Думаєте, не піду? — запитала вона.

— Думаю, не підете.

— Ну то побачите, хай вам чорт.

— Ні,— сказав я і знову похитав головою.— Нікуди ви не підете. У вас хист до цього діла, як у риби до плавання. А де ви бачили, щоб риба не бажала плавати?

Сейді хотіла була щось відповісти, але передумала. Хвилини зо дві ми мовчки сиділи в сутінках.

— Годі витріщатися на мене,— звеліла вона.— Хіба я не казала вам забиратися? Чому ви не йдете додому?

— Чекаю Хазяїна,— сухо відказав я.— Він…— І раптом я згадав.— То ви ще не знаєте, що сталося?

— А що?

— З Томом Старком.

— Не завадило б, щоб хтось обламав йому роги.

— Вже обламали,— сказав я.

— Давно б так.

— Та ні, сьогодні йому добряче перепало. Останнє, що я почув,— він був непритомний. Хазяїна викликали до роздягальні.

— Що з ним? — запитала Сейді.— Щось серйозне? — І аж подалася вперед.

— Він був непритомний. Це все, що я знаю. Мабуть, одвезли до лікарні.

— А не сказали, що з ним? І Хазяїнові не сказали? — допитувалася вона, нахиляючись до мене через стіл.

— Та вам що за клопіт? Самі ж казали, не завадило б обламати йому роги, а тепер, коли він дістав своє, ви так розхвилювалися, наче закохані в нього.

— Ха,— мовила Сейді,— як смішно.

Я поглянув на годинник.

— Хазяїн затримується. Певне, поїхав супроводити грозу захисту до лікарні.

Вона якусь хвилю сиділа мовчки, втупивши очі в стіл і кусаючи губу. Потім зненацька встала, підійшла до вішалки, надягла пальто, настромила на голову капелюха й рушила до дверей. Я повернув голову й дивився на неї. Біля дверей вона зупинилася і, тримаючись за ручку, сказала:

— Я йду і хочу замкнути двері. Та й взагалі, думаю, вам краще буде посидіти в своєму власному кабінеті.

Я підвівся і вийшов у приймальню. Сейді захряснула двері, а тоді, не озвавшись до мене й словом, швидко перейшла кімнату і зникла в коридорі. Я стояв і слухав лункий стукіт її підборів по мармуровій підлозі, аж поки він, поступово віддаляючись, завмер удалині.