Все королівське військо

Він довго розвивав би цю тему, якби не повалився на канапу. Та й опинившись там, ще встиг повторити свої попередні міркування, зокрема про те, що Том Старк ще хлопчисько. Потім ця одноосібна розмова урвалася, і стало чути лише його важке дихання.

Я стояв, дивився на нього і пригадував собі, як він, бозна вже й скільки років тому, вперше отак упився і заснув у моєму готельному номері в Аптоні. Відтоді він далеко пішов. Тепер я бачив перед собою зовсім не те кругле молоде обличчя братика Віллі. Усе змінилося. Атож, таки змінилося.

Ласун, що весь час тихо сидів у своєму кутку, ледь сягаючи куцими ноженятами підлоги, зліз зі стільця і підійшов до канапи. Тоді подивився на Хазяїна.

— Як колода,— сказав я йому.

Він кивнув головою, і далі дивлячись на громіздке тіло. Хазяїн лежав на спині. Одна його нога звісилася на підлогу. Ласун підняв її і примостив на канапі. Тоді побачив на підлозі зібганий піджак. Підібрав його, розправив і прикрив Хазяїнові ноги в шкарпетках. А після того звів очі на мене й пояснив, немовби вибачаючись:

— А т-т-то ще з-з-за-а-студиться.

Я взяв портфель та пальто і рушив до дверей. Уже з порога оглянувся на поле битви. Ласун знову сидів на своєму стільці в кутку. Мабуть, на моєму обличчі відбилося німе запитання, бо він сказав:

— Я п-п-п-посиджу, щоб його н-не п-п-по-о-турбували.

Отож я залишив їх удвох.

Ідучи додому нічними вулицями, я думав про те, що сказав би Адам Стентон, якби дізнався про колотнечу навколо будівництва нової лікарні. Та я здогадувався, що сказав би Хазяїн, якби запитати його про це. Він сказав би: «Хай йому чорт, я пообіцяв збудувати її — і збудую! А він нехай сидить і береже свої стерильно-чисті рученьки». І саме так він сказав, коли я запитав його про Адама.

Ідучи нічними вулицями, я думав і про те, що сказала б Анна Стентон, якби була сьогодні в тій кімнаті й побачила Хазяїна на канапі п’яного як ніч. Уявивши собі це, я відчув похмуру зловтіху. Коли вона зійшлася з ним тому, що він такий великий і дужий, і знає, чого хоче, і ладен платити за все будь-яку ціну, то їй не завадило б подивитись, як він звалився з ніг, мов бугай на припоні, що заплутався в мотузці, впав на коліна й не може не те що шарпнутись, а й голови звести, бо його не пускає кільце в носі. Атож, не завадило б їй на це подивитися.

Та потім я подумав: а може, саме такого вона й чекала. Адже жінки завжди найдужче люблять п’яниць, бешкетників, грубіянів, розпусників. Люблять тому, що вони — жінки тобто — мов ті бджоли з біблійної притчі про Самсона: їм до вподоби будувати свої стільники в левиному трупі.

Із дужого вийде солодке.

Том Старк, звісно, був хлопчисько, як сказав Хазяїн, одначе він великою мірою спричинився до такого повороту подій. Та коли так, то й сам Хазяїн, на мій погляд, спричинився до цього не менше, бо хто ж, як не він, зробив з Тома те, чим хлопець став. Отже, коло замикалось — син був продовженням батька, і коли вони люто дивилися один на одного, виходило так, ніби дзеркало дивиться в дзеркало. Та й подібність між ними одразу впадала в око: той самий нахил голови трохи вбік, той самий енергійний порух вперед, ті самі раптові поривчасті жести. Том являв собою по-спортивному підтягнутий, вилощений, модно підстрижений самовпевнений варіант того Хазяїна, яким він був у давні дні нашого першого знайомства. Різниця, і то велика, полягала ось у чому: в ті давні дні Хазяїн у своєму одвислому на заду комбінезоні чи тіснуватому й потертому синьому діагоналевому костюмі мовби блукав у темряві, навпомацки шукаючи дорогу до відкриття самого себе, свого великого дару, керований лише сліпим підсвідомим прагненням, що точило його, наче присуд долі чи невигойна недуга. А Том тепер не блукав навпомацки й не шукав нікуди дороги — і вже аж ніяк не до відкриття самого себе. Бо й так знав, що він — незрівнянний і неперевершений. Том Старк, символічна збірна Америки,— і хай там хто що дзявкне. І який там одвислий комбінезон на його гнучких стегнах і потужних колінах. Ні, він твердо, мов боксер, стояв посеред кімнати в двоколірних черевиках на каучуку, в накинутому на плечі сірому в смужку спортивному піджаку, в цупкій білій сорочці, розстебнутій на бронзовій шиї, та червоній вовняній краватці з попущеним і зсунутим набік вузлом завбільшки з кулак, і його зухвалі очі повільно озирали всіх навколо, а масивна гладенька щелепа недбало розминала жуйку. Ви знаєте, як жують гумку спортсмени. Де ж пак, він був справжній герой і не блукав навпомацки. Він знав собі ціну.