Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Тоді я зайшов у свій кабінет, сів біля вікна й задивився на довгі пасма річкового туману, що, мов пальці, простягалися над дахами будинків.
Та коли задзвонив телефон, я вже не споглядав романтичний вечірній краєвид повитого туманом міста, а сидів біля лампи з зеленим абажуром, схилившись над своєю акуратною і заспокійливою податковою циферією. То була Сейді. Вона сказала, що дзвонить з університетської клініки й що Том Старк і досі не опритомнів. Хазяїн теж там, але вона його не бачила. Проте, як вона зрозуміла, він хотів, щоб я приїхав.
Отже, Сейді помчала туди. Причаїлася десь там в антисептичному затінку.
Я облишив акуратну й заспокійливу податкову циферію і вийшов на вулицю. Зупинившись біля прилавка вуличної закусочної, з’їв сендвіч і випив чашку кави, а тоді поїхав до лікарні. Хазяїна я знайшов у приймальні. Він був сам і вигляд мав досить похмурий. Я спитав про Тома й дізнався, що він тепер у рентгенівському кабінеті, але нічого певного сказати ще не можуть. Ним опікується доктор Стентон, а ще один фахівець має прилетіти з Балтімора для консультації.
Потім Хазяїн сказав:
— Я хочу, щоб ти поїхав по Люсі. Треба їй бути тут. Думаю, туди до них ще не дійшла вечірня газета.
Я сказав, що поїду, і рушив до дверей.
— Джеку,— покликав він.
Я обернувся.
— Ти там якось обережно їй скажи,— попросив він.— Ну, знаєш… підготуй її, чи що.
Я сказав, що все зроблю, і пішов. Скидалося на те, що справи кепські, коли Люсі треба до цього підготувати.
І, їдучи по шосе назустріч незчисленним фарам машин, що поспішали на суботній вечір до міста, я думав, яка то буде весела робота готувати Люсі до прикрої звістки. Про те саме я думав, і йдучи старою цементованою доріжкою до білого будинку з тьмяно освітленими вікнами. А потім, коли стояв у вітальні, в оточенні різьбленого горіха, червоного плюшу, стереоскопічних листівок та малярійних облич у рамах, і готував Люсі до прикрої звістки, то було справді аж ніяк не весело.
Але вона витримала удар. Він вразив її в самісіньке серце, але Люсі витримала.
— О боже,— мовила вона тихо. О боже мій.— А потім, з пополотнілим, закляклим обличчям, попросила: — Заждіть хвилину. Я візьму пальто.
Ми сіли в машину й поїхали до міста. Дорогою не розмовляли. Один раз я почув, як вона сказала: «О боже мій»,— але зверталася не до мене. Я подумав, що то вона молиться,— колись Люсі вчилася у невеличкому баптистському коледжі в червоноземній глушині, і там молитва була в шані,— отож звичка могла й зберегтися.
Не стало веселіше й тоді, коли я привів Люсі у лікарняну приймальню, де сидів Хазяїн. Він важко повернув голову на квітчастому ситці високої спинки крісла й подивився на Люсі, мовби на чужу. Вона не підійшла до нього, а спинилася посеред кімнати й запитала:
— Як він?
У відповідь очі Хазяїна спалахнули, і він рвучко підхопився з крісла.
— Слухай,— мовив він,— усе гаразд… усе буде гаразд. Затям собі!
— Як він? — знову запитала Люсі.
— Кажу ж тобі… кажу ж тобі, все буде гаразд,— відповів він різким голосом.
— Це ти кажеш,— мовила вона.— А що кажуть лікарі?
В обличчя Хазяїнові вдарила кров, і я почув, як він важко дихає, перше ніж відповісти.
— Ти сама цього хотіла. Сама казала. Ти ж казала, що краще б він помер на твоїх очах. Сама цього хотіла. Але…— Він ступив крок до Люсі.— Але він тебе обведе. З ним усе гаразд. Ти чуєш? З ним усе буде гаразд.
— Дай-то боже,— тихо мовила Люсі.
— Дай! Дай! — закричав Хазяїн.— 3 ним і так усе гаразд, уже й тепер. Він міцний хлопець, він витримає!
Вона нічого на це не сказала, тільки стояла й дивилася на нього, а тим часом кров відпливла від його обличчя, і вся його постать ніби осіла під тягарем важкої плоті. Потім Люсі запитала:
— Мені можна його побачити?
Нічого не відповівши, Хазяїн повернувся до свого крісла і сів. А тоді поглянув на мене.
— Проведи її до триста п’ятої палати,— звелів він. Голос його звучав сухо й знуджено, наче він відповідав у залі чекання на дурні запитання якогось подорожнього про розклад поїздів.
Я провів Люсі до триста п’ятої палати, де під білим простирадлом лежало нерухоме, мов колода, тіло з широко розкритим ротом, з якого вихоплювалося хрипке, надсадне дихання. Вона не одразу підійшла до ліжка. Спершу зупинилась у дверях і дивилася звідти. Я подумав, що зараз вона заточиться, і простиг руку підтримати її, але Люсі встояла на ногах. Потім вона підійшла до ліжка й боязко торкнулася тіла. Вона приклала долоню до правої ноги, над самою кісточкою, і так тримала її, ніби могла тим дотиком викликати чи передати якусь силу. Тим часом медсестра, що стояла з другого боку ліжка, нахилилася витерти з чола пацієнта рясні крапельки поту. Люсі Старк ступила крок чи два до узголів’я ліжка і, дивлячись на сестру, простягла руку. Сестра вклала в неї салфетку, і Люсі сама витерла Томові чоло та скроні. Потім віддала салфетку сестрі й пошепки мовила: «Дякую». На простому, непримітному доброму обличчі вже не молодої сестри з’явилася професійна співчутлива усмішка, так наче на мить сяйнуло світло в убогій, але затишній кімнаті.