Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
— Твій батько, — подав він голос, — відписав мені дві тисячі гульденів, і я приїхав за ними. Заїхав до тебе подякувати. Завтра їду додому. В мене ще є сестра, і я оце хочу видати її заміж. З п’ятьмастами гульденами віна сестра пошлюбиться з сином найбагатшого сипольського дуки.
— А решта? — спитав я.
— Залишу собі, — сказав він весело і засміявся; мені здалося, що сонячне проміння ще ясніше засяяло у передпокої.
— А що ти робитимеш з грошима? — провадив я далі.
— Вкладу в свою справу, — відказав він. І, ніби аж тепер йому годилося назватися, підвівся зі стільця і з якоюсь твердою рішучістю і зворушливою врочистістю проказав:
— Мене звуть Йозеф Бранко.
Лише тут я зауважив, що стою перед своїм гостем у халаті та капцях. Я попросив його зачекати і пішов до своєї кімнати вдягатися.
Була десь сьома година ранку, коли ми зайшли до кав’ярні «Манґерль». Саме прибули перші пекарчата, всі в білому, напахчені смачними віденськими трояндочками, тістечками з маком і солоною соломкою. Пахло, як і щодня, ще гарячою кавою, свіжою і духмяною. Мій брат у перших Йозеф Бранко сидів коло мене, мов чорнявий південець, осяйний, міцний і дужий; я соромився своєї бляклої білявості й нічної втоми. Я був трохи збентежений. Про що з ним говорити? А він ще більше мене збентежив, сказавши: «Я вранці кави не п’ю, а от від юшки не відмовився б». Ще б пак! У Сиполє селяни вранці їдять картопляну юшку.
Тож я замовив картопляну юшку. Минуло кілька хвилин, а її все не несли, і я соромився вмочати рогалика в каву. Нарешті юшку таки подали — тарілка парувала. Здається, навіть не помітивши ложки, мій брат Йозеф Бранко взяв тарілку смаглявими волохатими руками і підніс її до рота. Сьорбаючи свою юшку, він, певне, й забув про мене. Допавшись до тарілки, яку цупко тримали його тонкі, дужі пальці, він показав, як може поводитися людина, апетит якої становить суто шляхетний порив, а ложки вона не торкається, бо ж, на її думку, шляхетніше їсти просто з тарілки. Певна річ, дивлячись, як мій кузен Йозеф сьорбає юшку, я мало не чудувався, нащо люди взагалі вигадали ложку, той сміховинний знадібок. Мій брат відставив тарілку убік, і я побачив, що вона така блискуча, порожня і чистесенька, ніби її хто щойно помив і витер.
— Сьогодні пополудні, — мовив він, — заберу гроші.
Я спитав Йозефа, що то за справа, в яку він хоче їх вкласти.
— Ет, — сказав він, — вона, може, й дрібна, та годує мене цілу зиму.
І я довідався, що мій брат Йозеф Бранко навесні, влітку й восени длубається в землі, а взимку смажить каштани. У нього були кожух, коняка, візок, казан і п’ять мішків каштанів. Щороку на початку листопада він рушав у путь, аби дістатись якоїсь із коронних земель імперії. Коли якась місцина впадала йому в око, він залишався там зимувати, доки не прилітали лелеки. Відтак клав порожні мішки на кобилу і рушав до найближчої залізничної станції. Здавши шкапу в багаж, він вертав додому і ставав звичайнісіньким плугатарем.
Я запитав Йозефа, яким же то побитом можна збільшити той дрібний ґешефт, і він пояснив мені, що способів тут не бракує. Замість каштанів, приміром, можна було б продавати печені яблука й смажену картоплю. А коли кобила постаріє й охляне, доведеться купити нову. Сотні дві крон він уже б якось заощадив.
Брат був одягнений у лискучий сатиновий піджак, квітчастий плюшевий жилет з барвистими скляними ґудзиками; круг шиї поблискував золотом важкий, тонкої роботи ланцюжок для годинника. І я, вихований батьком у дусі любові до слов’ян нашої імперії і тим-то схильний вважати будь-яку фольклорну бутафорію за певний символ, миттю закохався у той ланцюжок. Мені захотілося його мати. Я спитав свого брата, скільки він коштує.
— Не знаю, — відказав Йозеф. — Мені він дістався від батька, а той дістав його у спадок од свого; такого не купиш. Та що ти мій двоюрідний брат, я тобі його залюбки продам.