Теорія літератури

Література античності від Гомера до Платона, поезія та драма Відродження від Данте до Шекспіра, епічні поеми Аріосто, Тассо, Мілтона визначили інтелектуальну та естетичну атмосферу експериментаторських пошуків Шелі. Він був мислителем у поезії, хоч не створив послідовної системи поглядів. Він не читав німецьких філософів, та дух нової ідеалістичної естетики, «Філософію мистецтва» Шелінґа сприйняв, як і багато його сучасників, через посередництво Колриджа, якого цінував дуже високо. Слідом за Вордсвортом Шелі виступив за оновлення поетичної мови, а реакційність пізнього Вордсворта висміяв у образливій пародії. Та, незважаючи на розчарування у Вордсворті, його філософію природи Шелі осмислив і розвивав далі, прилучаючи до неї й Байрона. Чи не першим Шелі помітив і оцінив дивовижне обдаровання Кітса. Неповний рік провчився Шелі в університеті, але, самостійно опанувавши багато наук, став одним із найосвіченіших людей свого часу. Йому, поетові й проникливому знавцеві літератури, не було дано справедливої оцінки, його парадоксальні судження про мистецтво належать до найвищих досягнень романтичної естетики. З усіх сучасників він найглибше збагнув творчість Байрона.

Шелі та Байрон познайомилися на берегах Женевського озера в 1816 р. Саме тут Байрон написав «Шильйонського в’язня», Шелі — «Монблан» та «Гімн духовній красі», а його дружина Мері в літературній грі, якою забавлялися в цьому блискучому товаристві, задумала свій найкращий і нині живий роман «Франкенштейн, або Сучасний Прометей». Дружба двох великих поетів була непростою, без цілковитої злагоди чи сліпого захоплення. Байрон не раз називав Шелі візіонером, одірваним від реального життя; в свою чергу, Шелі часом перебільшував мізантропію Байрона. У деяких положеннях естетичної програми, наприклад, у ставленні до класицизму чи античності, вони антиподи. Та все ж взаємне спілкування було для обох і насолодою, і наукою. В поемах Шелі з’являється образ Байрона або героя байронічного типу. Причому кожен раз він інший — гордий відлюдник («Юліан і Маддало»), непокірний бунтівник («Рядки, написані серед Євганейських пагорбів»), геніальний оракул віку («Адонаїс»). А Байрон після трагічної смерті Шелі писав Томасу Муру: «Ось відійшов іще один чоловік, щодо якого суспільство в своїй злобі та невігластві грубо помилялося. Тепер, коли вже нічого не вдієш, воно, можливо, віддасть йому належне».

Перші твори Шелі сповнені трагічними мотивами. Поема «Аластор» (1815), де в образі поета втілений, звичайно, сам автор, розповідає про геніального юнака, який, подібно до байронівського Манфреда, був одержимий безмежною жадобою знань. Він опанував усі науки, але прийшов час, і пізнання перестало давати радість. Адже людський дух прагне не тільки знання, а й спілкування з подібними до себе. Поет-мудрець закохується у власну вигадку, в породження фантазії. Та прообразу прекрасної жінки, яка з’явилася вві сні, немає в реальному житті, і герой гине з відчаю й самотності. Надто печальна сповідь молодого Шелі, фінал її страшний і романтичний — помирає поет, що спізнав гармонію з природою, а світ людей так і залишився до нього холодним і ворожим. Сюжет, на перший погляд, типовий для епохи. І настрої ці пасували б Шатобріану чи Вакенродеру. Але в роздумах Шелі про загадки життя й смерті відсутня тривожна безнадійність та романтична афектація. Він спокійний і розсудливий. Його думка розгортається вільно й детально. Сон — улюблений прийом Шелі; можливо, до цього спричинилося читання Кальдерона. Сни поета бувають не тільки щасливі й пророчі, не раз йому ввижаються кошмари. Тоді зміщуються звичні пропорції, прекрасне й страшне зближуються. Перед нами — майстер жахних образів, його замилування холодними кільцями зміїного тіла примушує здригнутися. Шелі сміливо вводить в поезію ті сторони життя, на які вона раніше боялася кинути свій погляд. Пізніше Едґар По та Шарль Бодлер розвинули цю лінію, яка дістала свій максимальний вияв у новітньому аванґардизмі. Та Шелі надто різносторонній, щоб захоплюватися естетизацією страждання й смерті. Навіть у межах одного твору настрій його змінюється, діалектика, яку сповідує поет, передбачає протиборство, зіткнення антагоністичних ідей та настроїв.