Теорія літератури

Шелі рідко бував веселим (гумористичні твори йому не вдавалися), надто він замислений, серйозний, об’єктивний у всіх своїх судженнях. Його оптимізм не має рівних у світовому романтизмі. Це філософський оптимізм раціоналіста, просвітителя, мудреця, громадянина з чіткою політичною платформою, зміст якої цілком соціально-конкретний. Помирає поет у поемі «Аластор», смерть поета описана і в надзвичайній поемі-елегії «Адонаїс» (1821). Смерть поета — найтрагічніша тема романтичної літератури від Новаліса до Лєрмонтова. Та «Адонаїсові» в ній належить особливе місце. Це плач не за ілюзією, як в «Аласторі», а за передчасно загиблим геніальним поетом Джоном Кітсом. Його, звичайно, вбила не критика, як думали тоді Шелі та Байрон, хоч її вульґарні, грубі нападки не подовжили життя хворому поетові. Шелі мав відчувати особливу гіркоту, адже сам, бувало, висловлювався про вірші Кітса зневажливо чи поблажливо. (Слід сказати, і Кітс категорично засуджував стиль Шелі.) Розуміння принципового новаторства Кітса прийшло до Шелі занадто пізно, — можливо, тому біль такий нестерпний. «Адонаїс» — вершина поезії Шелі, тут всебічно розкривається його художня манера. Склад поеми і конкретний, навіть біографічний (себе та інших визначних сучасників збирає Шелі навколо могили Кітса), і абстрактний. Все тут говориться не прямо, а за допомогою символів; вірш одночасно і ліричний, і об’єктивний. Кітс втілився в образі Адонаїса, сина Уранії, матері природи, і сумує за ним усе живе, протиставлене «блідій Смерті». Геніальний творець, найближчий до творчої природи, посмертно зливається з нею, стає часткою краси, підноситься над часом. Тому ця поема не тільки про смерть, про неминучу смерть кожного — і генія, і, звичайної людини, — а й про Вічність, ідея якої в суті своїй прекрасна й поетична.