Теорія літератури

Та все ж, незважаючи на вистраждану поетичну натурфілософію, що склалася не лише як система ідей, а й як світ художніх образів, свій ідеал поет знайшов не в природі, а в культурі. Реальність та мрія, як і для Кітса («Ода до грецької вази»), протиставлені. Лиш тінь краси освітлює дійсність, але тільки краса надає сенс «тяжкому сну життя», писав Шелі в «Гімні духовній красі», який звучить естетичним маніфестом і клятвою художника. Краса, наділена духовним змістом, містить в собі гуманізм, любов до людства, етичний пафос. Шелі був запеклим антикласицистом і бачив своє покликання в творенні нового канону краси, нової естетики, зразком для якої виявилося античне, грецьке мистецтво.

Міфи й художня література давніх еллінів органічно трансформовані його віршем. Хори й напівхори «Визволеного Прометея» та «Еллади» відроджують драматичні прийоми грецького театру, даниною античним жанрам стали його оди та гімни. Мрія про досконалість, гармонійний ідеал привела Шелі до канонів краси, створених дитинним людством. Гармонія, лад, порядок протиставлені хаосу, внутрішні творчі можливості гармонії невичерпні.

У відродженні міфу романтиками немає ностальгії за минулим культури й людства. Це не повернення назад, а творення нової міфології. Шелі не просто вводить у свою поезію образи античних леґенд, його Аполлон, Пан, Орфей, нарешті, Прометей (цей, за словами Карла Маркса, найблагородніший святий і мученик у філософському календарі) виходять далеко за рамки ролей, закріплених за ними античною теогонією. Його Зевс — символ сучасного гноблення й несвободи, а драма «Визволений Прометей» містить алегорію європейської історії після Французької революції. Шелі у своєму вершинному творі створив міф про майбутнє відновлення гармонії в суспільному житті, про падіння тиранії, про повернення золотого віку людства. Його герой — зразок моральної та інтелектуальної досконалості. Він значно абстрактніший за Сатану Мілтона, позбавлений його холодного егоїзму та мстивості. Взявши за основу сюжет втраченої драми Есхіла, Шелі вигадав свій міф, населивши хрестоматійний Олімп не баченими там героями. Тиранія Зевса, яку тримає сліпа віра й страх, приречена. Син Зевса й Фетиди (в античному міфі цей шлюб не відбувся) вбиває батька-тирана. Полуда спадає з очей людства, котре наче прокидається від страшного сну на світанку нової доби. Драматизм поеми коріниться не тільки в дії, а й у діалектичному розвитку її центральних ідей — таких, як добро, зло, час, вічність, свобода, пізнання. Двозначність інтелектуального поступу (який рухає життя і водночас не може задовольнити нестримну жагу знань, притаманну людині) — один із лейтмотивів у симфонії філософських ідей драми.