Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
Полковник знав, як нудно слухати чужі розповіді про війну, І тому замовк. «На війну кожен дивиться по-своєму, — подумав він. — Ніхто не цікавиться війною загалом, хіба що справжні солдати, а справжніх солдатів лишається небагато. Готуєш їх готуєш, а найкращого з них убивають, до того ж кожен такий заклопотаний власними справами, що нічого не чує й не бачить. Думає тільки про те, що сам пережив, і, поки ти говориш, міркує собі, що б його таке відповісти і домогтися підвищення в чині або якоїсь вигоди. Навіщо ж тоді набридати цьому хлопчині, який, незважаючи на нашивку фронтовика, медаль за поранення та інші цяцьки, зовсім не солдат; на нього силоміць надягли військову форму, а тепер він, мабуть, вирішив лишитися в армії з якихось особистих міркувань».
— Що ви робили перед війною, Джексоне? — спитав полковник.
— Ми з братом мали гараж у Ролінсі, штат Вайомінг.
— Хочете вернутися туди?
— Брат мій загинув на Тихому океані, а той хлопець, що ми лишили господарювати замість нас, виявився нікчемою, — сказав шофер. — Ми втратили все, що вклали туди.
— Погане діло, — сказав полковник.
— Ще б пак не погане, хай йому чорт, — відказав водій і додав: — Пане полковнику.
Полковник глянув на дорогу.
Він знав, що незабаром буде перехрестя, якого він ніяк не міг дочекатися.
— Глядіть не забудьте на першому роздоріжжі звернути ліворуч, на путівець, — сказав він шоферові.
— А ви певні, що наша машина пройде низиною?
— Побачимо, — сказав полковник. — Чому ні, адже дощів не було вже три тижні.
— Щось я не дуже довіряю тутешнім путівцям. Та й болото кругом.
— Якщо загрузнемо, витягнуть волами.
— Та я ж турбуюсь тільки про машину, пане полковнику.
— А ви турбуйтесь про те, що я кажу: звертайте ліворуч на першому роздоріжжі, якщо дорога буде більш-менш придатна.
— Ото, мабуть, і вона за тим живоплотом, — сказав шофер.
— Позаду нема машин. Зупиніться коло роздоріжжя, а я вийду та подивлюсь.
Він виліз із машини, перейшов широке асфальтоване шосе і поглянув на вузеньку грунтову дорогу, на швидку течію каналу, вздовж якого вона йшла, і на густий живопліт на тому березі. З-за живоплоту визирала приземкувата селянська хата з великим хлівом. Дорога була суха. Навіть вози не повибивали на ній колій. Він повернувся до машини.
— Справжнісінький бульвар, — сказав Він. — Можете не боятися.
— Слухаю, пане полковнику. Зрештою, це ваша машина.
— Авжеж, — сказав Полковник. — Я ще й досі не виплатив за неї. Слухайте, Джексоне, ви завжди отак уболіваєте, коли доводиться звертати з шосе на путівець?
— Ні, пане полковнику. Але ж одне діло — джип, а зовсім інше — машина з такою низькою посадкою. Ви ж знаєте, пане полковнику, вона може зачепитись дифером. І раму можна пошкодити.
— В багажнику є лопата й ланцюги. От коли виїдемо з Венеції, отоді справді буде чого боятися.
— А ми й далі поїдемо цією машиною?
— Не знаю. Побачимо.
— Подумайте про крила, пане полковнику.
— Ми їх підріжемо, як індіанці в Оклахомі. Крила в неї завеликі. Все в ній завелике, крім мотора. Мотор у неї добрий, Джексоне.
— Авжеж, пане полковнику. Приємно їхати такою машиною до шосе. Тому мені й не хочеться, щоб з нею щось сталося.
— Дякую, Джексоне. Але не варто хвилюватися.
— Я й не хвилююсь, пане полковнику.
— От і гаразд, — сказав полковник.
Він теж перестав хвилюватися, бо раптом помітив вітрило, до промайнуло за купою темних дерев, — велике червоне вітрило, що скісно й стрімко спадало донизу; воно поволі пливло за деревами.
«Чого завжди стискається серце, коли бачиш вітрило? — подумав полковник. — Чого в мене стискається серце, коли я бачу великих, поважних, полових волів? Мабуть, є щось таке в їхній довільній ході, в їхній масті та великих спокійних постатях.
Але мене хвилює і гарний великий мул, і вервечка ситих в'ючних мулів. І койот, коли мені доводиться його бачити, і вовк, що рухається зовсім не так, як інші звірі,— сірий, упевнений у собі, з гордою поставою важкої голови й недобрими очима».
— Ви колись бачили вовків поблизу Ролінса, Джексоне?
— Ні, пане полковнику. Їх винищили, коли мене ще не було на світі,— потруїли геть усіх. Зате у нас багато койотів.
— Ви любите койотів?
— Я люблю слухати їх ночами.
— Я теж. Дуже люблю. Але ще дужче я люблю дивитися на вітрильники, що пливуть попід берегом.
— Онде якраз такий вітрильник, пане полковнику.