Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Та, мабуть, із десять, — відповів полковник. — Як рахувати й падіння з коня. А легших три.
— Ох, старе луб'я, — сказав лікар. — Вибачте, пане полковнику, — додав він.
— Мені можна йти? — спитав полковник.
— Так, пане полковнику. У вас усе гаразд.
— Дякую. Ви не хочете поїхати зі мною постріляти качок на болоті у гирлі Тальяменто? Чудові місця. Там маєток славних італійських хлопців — я познайомився з ними в Кортіні.
— Це те болото, де повно лисух?
— Ні, в тих місцях полюють на справжніх качок. Хлопці дуже славні. І полювання чудове. Добрячі качки. Крижні, шилохвости, чирки. Навіть гуси трапляються. Не гірше, ніж у нас удома, коли ми ще були хлопчаками.
— Я був хлопчаком у двадцять дев'ятому й тридцятому році.
— Ну, це вже таки ницо! Не сподівався такого від вас.
— Та я зовсім не те хотів сказати. Просто я не пригадую, щоб у нас було добре полювання на качок. До того ж я ріс у місті.
— Тим гірше для вас. Всі ви, міські хлопці, нічого не варті.
— Ви це серйозно, полковнику?
— Звичайно, ні. Ви й самі в біса знаєте.
— Із здоров'ям у вас усе гаразд, полковнику. Шкода, що я не можу з вами поїхати. Та я й стріляти не вмію.
— Дарма! — сказав полковник. — Ну то й що? У нас в армії ніхто не вміє стріляти. Мені б дуже хотілося, щоб ви були зі мною.
— Я дам вам ще одні ліки, крім тих, що ви вживаєте.
— А хіба є такі ліки?
— Сказати правду, нема. Але вони щось там придумують.
— Ну й хай собі придумують, — сказав полковник.
— Оце розумна мова, пане полковнику.
— Ідіть до біса! То ви не хочете їхати зі мною?
— З мене досить качок у ресторані «Лоншан» на Медісон-авеню, — відказав лікар. — Влітку там кондиційоване повітря, а взимку тепло. Не треба вставати вдосвіта й натягати на себе теплі кальсони.
— Гаразд, міський жевжику. Анічогісінько ви не тямите.
— І не хочу тямити, — відповів лікар. — А зі здоров'ям у вас усе гаразд, пане полковнику.
— Дякую, — сказав полковник і вийшов.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Це було позавчора. А вчора він виїхав з Трієста до Венеції старою дорогою, що йшла від Монфальконе до Латізани і далі рівниною. Шофер у нього був добрий, і він спокійно відхилився на спинку переднього сидіння, поглядаючи на місця, знайомі ще з юності.
«Тепер вони якісь не такі,— думав він. — Певно, тому, що не такими здаються відстані. Коли старієш, усе ніби меншає. Та й шляхи тепер кращі і куряви такої нема. Колись я проїздив тут вантажною машиною. Але здебільшого ми ходили пішки. Усе, про що я тоді мріяв, — це знайти хоч якийсь затінок на привалі та криницю на селянському подвір'ї. Ну й, звичайно, — канаву. Чимбільше канав».
Вони звернули з шосе і переїхали тимчасовий міст через Тальяменто. Береги зеленіли; на тому боці, де було глибше, сиділи рибалки. Підірваний міст відновлювали, лунко гупали клепальні молотки, а за вісімсот ярдів від мосту зруйнований дім і надвірні будівлі — все, що залишилося від вілли, яку збудував колись Лонгена, — показували, де скинули свій вантаж середні бомбардувальники.
— Подумати лишень, — сказав шофер. — У них де не побачиш який міст чи станцію — кругом аж на півмилі самі руїни.
— Звідси мораль, — відповів полковник, — не будуй собі вілли чи церкви і не наймай Джотто малювати фрески, коли та церква стоїть за вісімсот ярдів від мосту.
— Я так і знав, пане полковнику, що тут теж має бути своя мораль, — сказав шофер.
Вони поминули зруйновану віллу і виїхали на прямий шлях, обсаджений вербами; в рівчаках досі стояла темна вода, а на полях росли шовковиці. Попереду їхав велосипедист і читав газету, тримаючи її обома руками.
— Коли літають важкі бомбардувальники — інша мораль: відступи на цілу милю, — сказав шофер. — Правда, пане полковнику?
— А якщо керовані снаряди, то й на всі двісті п'ятдесят, — додав полковник. — Посигнальте-но велосипедистові!
Шофер посигналив, і той з'їхав на узбіччя, навіть не глянувши на них і не доторкнувшись до керма. Коли вони проїздили мимо, полковник висунувся, щоб подивитись, яку велосипедист читає газету, та заголовка не було видно.
— Як на мене, то тепер узагалі не варто споруджувати пишних будинків та церков і наймати отого — як ви його назвали?
— Джотто. Але це міг би бути й П'єро делла Франческа або Мантенья. І навіть Мікеланджело.
— Ви, певне, добре знаєте всіх отих малярів, пане полковнику?
Тепер вони їхали прямим відтинком дороги і, надолужуючи час, мчали з такою швидкістю, що селянські хати набігали одна на одну, зливались у суцільну смугу, і можна було розгледіти лише те, що видніло далеко попереду й рухалося назустріч. За боковим склом тяглася одноманітна холодна рівнина. «Не скажу, щоб я дуже любив швидку їзду, — думав полковник. — Брейгель був би невартий доброго слова, якби йому довелося спостерігати натуру з машини, що мчить на шаленій швидкості».