Твори в 4-х томах. Том 3

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Але сам він усе дивився не відриваючись, і місто здавалося йому таким самим прекрасним і хвилювало не менше, ніж тоді, коли йому було вісімнадцять і він, побачивши його вперше, нічого не зрозумів і тільки відчув, що воно гарне. Зима тоді видалася холодна, і гори за рівниною стояли зовсім білі. Австрійці будь-що хотіли прорватися в тому місці, де Сіле та старе річище П'яве створили природну перешкоду.

Якщо утримуєш старе річище П'яве, то в тилу лишається Сіле, за яку можна відступити, коли ворог прорве оборону. А за Сіле не було вже нічого, крім голої, як долоня, землі та густого плетива шляхів, що вели у долини Венето та Ломбардії, і австрійці цілу зиму раз у раз ішли в атаку, щоб пробитися на цю чудову дорогу, якою мчала тепер машина і яка веде просто на Венецію. Тієї зими у полковника — він був тоді лейтенантом у чужій армії, і це потім здавалося трохи підозрілим у його власній армії і добряче зіпсувало йому кар'єру — боліло горло. Боліло воно тому, що весь час доводилося лізти в воду. Обсушитися ніяк не вдавалось, і краще вже було швидше змокнути до нитки й так і лишатися мокрим.

«Австрійці погано організовували атаки, зате часто й настійливо; спершу в нас гатили з гармат, щоб залякати, потім вогонь припинявся, і можна було оглянути позиції й полічити людей. Подбати за поранених не було коли: починалась атака, і тоді ми збивали австрійців, які ледве брели болотом — вода сягала їм аж до пояса, — тримаючи гвинтівки над головою.

Не знаю, що б ми робили, — часто думав полковник, тоді ще лейтенант, — якби вони не переставали стріляти. Та перед самою атакою вони завжди на якийсь час припиняли вогонь, тоді переносили його далі.

 Коли б ми втратили старе річище П'яве і відійшли на Сіле, австрійці перенесли б вогонь на другу й третю лінію оборони, хоч і ту і ту важко було втримати; австрійцям слід було підтягти гармати ближче й бити безперестану, навіть під час атаки, аж поки не прорвуться. Та, хвалити бога, — думав полковник, — з-поміж високого начальства завжди знайдеться який-небудь йолоп, отож вони діяли досить безладно».

Цілу ту зиму він убивав людей, які сунули на нього з гранатами, пристебнутими до портупеї, із важкими ранцями з телячої шкіри, у касках, схожих на казанки. То був ворог.

Але він ніколи не мав до нього ненависті, та й узагалі ніяких почуттів. Він командував, обмотавши горло старою шкарпеткою, намоченою в скипидарі, бо в нього воно весь час боліло, а хлопці відбивали атаки вогнем тих гвинтівок та кулеметів, які ще залишались цілі після артилерійського обстрілу. Він навчав їх стріляти— у європейських військах рідко хто вміє стріляти як слід, — навчав дивишся в лице ворогові, а оскільки вряди-годи все ж випадала спокійна хвилина — то вони стали добрими стрільцями.