Твори в 4-х томах. Том 3

— Ні, пане полковнику. Я додумався тільки до того, як було діло з тими bambini. Але чого б мені хотілося, — то це щоб хтось змалював оту гірську красу навколо Кортіни.

— Тіціан родом з тих країв, — мовив полковник. — Принаймні так вважають. Я спускався в долину і бачив будинок, де він, за переказом, з'явився на світ.

— Те місце чогось варте, пане полковнику?

— Не дуже.

— Ну що ж, коли він малював оті гори, — а там такі скелі кольору вечірньої заграви, сосни, навкруги сніг та гостроверхі шпилі…

— Campanili,— сказав полковник. — Такі, як он перед нами в Чеджії. Дзвіниці.

— Ну що ж, коли він гарно намалював ті місця, я залюбки купив би в нього дві-три картини…

— Він чудово малював жінок, — сказав полковник.

— Коли б я, скажімо, тримав шинок, чи корчму, чи заїзд, то в мене знайшлося б місце і для жінки, — відповів шофер. — Але боронь боже привезти таку картину додому: моя стара з'їсть мене живцем! Навіть кісток не залишить.

— Ви могли б подарувати картину вашому музею.

— Господи, та що там є у тому музеї? Наконечники для стріл, бойові убори з пір'я, ножі знімати скальпи, скальпи, скам'янілі риби, люлька миру, фотографія Пожирача Печінки Джонстона та ще шкіра одного пройдисвіта, — його спершу повісили, а потім якийсь лікар здер із нього шкіру. Картина з жінкою там зовсім ні до чого.

— Бачите campanile по той бік рівнини? — спитав полковник. — Я покажу вам місце, де ми воювали, коли я був хлопчиськом.

— Ви й тут воювали, пане полковнику?

— Так, — відповів полковник.

— А в кого був тоді Трієст?

— У німців. Тобто у австрійців.

— А ми його в них відібрали?

— Лише потім, коли скінчилась війна.

— А чиї були Флоренція і Рим?

— Наші.

— Ну, то ви ще дешево відбулися.

— «Пане полковнику», — лагідно додав полковник.

— Пробачте, пане полковнику, — похопився шофер. — Я був у тридцять шостій дивізії, пане полковнику.

— Я бачив у вас нашивку.

— Я саме згадав Рапідо, пане полковнику, і зовсім не хотів бути нечемним чи образити вас.

— Вірю, — сказав полковник. — Ви просто згадали Рапідо. Але затямте, Джексоне, що в кожного, хто довго воював, було своє Рапідо, і то не одне.

— Ну, з мене досить і одного, пане полковнику.

Машина в'їхала у привітне містечко Сан-Дона-ді-П'яве. Його заново відбудували, але від цього воно не стало потворнішим за перше-ліпше містечко Центрального Заходу США. «Воно таке квітуче, — думав полковник. — А от Фоссальта, трохи вище по річці,— така злиденна й похмура. Невже вона так і не відродилася після першої світової війни? Та я ж не бачив її до бомбардування, — подумав він. — Місто сильно обстрілювали перед великим наступом п'ятнадцятого червня тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року. А потім і ми гатили по ньому, коли відбивали у ворога». Він пригадав, як почалася атака, — від Монастьє, через Форначе. Цього похмурого зимового дня він пригадав події того літа.