Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Малярів? — перепитав він. — Ні, Бернхеме, я знаю про них небагато.
— Моє прізвище Джексон, пане полковнику. Бернхем поїхав відпочивати в Кортіну. Чудове місце, пане полковнику.
— Мене зраджує пам'ять. Пробачте, Джексоне. Так, місце там чудове. Годують добре. Пристойний догляд. І ніхто до тебе не чіпляється.
— Авжеж, пане полковнику, — погодився Джексон. — А я спитав вас про малярів через отих мадонн. Мені якось теж схотілося поглянути на картини, і я пішов до найбільшого музею у Флоренції.
— Уффіці чи Пітті?
— А біс його зна. Найбільший з усіх. Дивився я, дивився, аж поки мене не занудило від тих мадонн. Мабуть, той, хто погано розуміється на мистецтві, тільки їх і бачить, аж йому всю душу вивертає. Ви ж, певно, помітили, як усі тут схибнулися на своїх bambini [146], і чим менше у них їжі, тим більше bambini, а їм усе мало! Отож я й думаю, що їхні малярі теж дуже любили bambini. Не знаю, чи саме ті, що ви назвали, та байдуже, ви вже поправте мене, коли я щось наплутаю. Але здається мені, що всі оці мадонни, на яких я надивився доволі, чи, точніше сказати, всі ці малярі, що малювали самих мадонн… всі вони тільки й думали що про bambini… не знаю, чи зрозумієте ви мене…
— Не забувайте, що їм доводилося малювати лише на релігійні сюжети.
— Воно-то так, пане полковнику. Отже, ви поділяєте мою думку?
— Та, мабуть. Хоч усе тут багато складніше.
— Зрозуміло, пане полковнику. Думка моя ще не остаточна.
— У вас є й інші погляди на мистецтво?
— Ні, пане полковнику. Я додумався тільки до того, як було діло з тими bambini. Але чого б мені хотілося, — то це щоб хтось змалював оту гірську красу навколо Кортіни.
— Тіціан родом з тих країв, — мовив полковник. — Принаймні так вважають. Я спускався в долину і бачив будинок, де він, за переказом, з'явився на світ.
— Те місце чогось варте, пане полковнику?
— Не дуже.
— Ну що ж, коли він малював оті гори, — а там такі скелі кольору вечірньої заграви, сосни, навкруги сніг та гостроверхі шпилі…
— Campanili,— сказав полковник. — Такі, як он перед нами в Чеджії. Дзвіниці.
— Ну що ж, коли він гарно намалював ті місця, я залюбки купив би в нього дві-три картини…
— Він чудово малював жінок, — сказав полковник.
— Коли б я, скажімо, тримав шинок, чи корчму, чи заїзд, то в мене знайшлося б місце і для жінки, — відповів шофер. — Але боронь боже привезти таку картину додому: моя стара з'їсть мене живцем! Навіть кісток не залишить.
— Ви могли б подарувати картину вашому музею.
— Господи, та що там є у тому музеї? Наконечники для стріл, бойові убори з пір'я, ножі знімати скальпи, скальпи, скам'янілі риби, люлька миру, фотографія Пожирача Печінки Джонстона та ще шкіра одного пройдисвіта, — його спершу повісили, а потім якийсь лікар здер із нього шкіру. Картина з жінкою там зовсім ні до чого.
— Бачите campanile по той бік рівнини? — спитав полковник. — Я покажу вам місце, де ми воювали, коли я був хлопчиськом.
— Ви й тут воювали, пане полковнику?
— Так, — відповів полковник.
— А в кого був тоді Трієст?
— У німців. Тобто у австрійців.
— А ми його в них відібрали?
— Лише потім, коли скінчилась війна.
— А чиї були Флоренція і Рим?
— Наші.
— Ну, то ви ще дешево відбулися.
— «Пане полковнику», — лагідно додав полковник.
— Пробачте, пане полковнику, — похопився шофер. — Я був у тридцять шостій дивізії, пане полковнику.
— Я бачив у вас нашивку.
— Я саме згадав Рапідо, пане полковнику, і зовсім не хотів бути нечемним чи образити вас.
— Вірю, — сказав полковник. — Ви просто згадали Рапідо. Але затямте, Джексоне, що в кожного, хто довго воював, було своє Рапідо, і то не одне.
— Ну, з мене досить і одного, пане полковнику.
Машина в'їхала у привітне містечко Сан-Дона-ді-П'яве. Його заново відбудували, але від цього воно не стало потворнішим за перше-ліпше містечко Центрального Заходу США. «Воно таке квітуче, — думав полковник. — А от Фоссальта, трохи вище по річці,— така злиденна й похмура. Невже вона так і не відродилася після першої світової війни? Та я ж не бачив її до бомбардування, — подумав він. — Місто сильно обстрілювали перед великим наступом п'ятнадцятого червня тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року. А потім і ми гатили по ньому, коли відбивали у ворога». Він пригадав, як почалася атака, — від Монастьє, через Форначе. Цього похмурого зимового дня він пригадав події того літа.
146
Діти (італ.)