Піти й не повернутися

— Сюди, сюди…

Десь у запічку господиня відкинула смугасту підстилкузапону, Вацик звично стукнув клямкою дверей, і на Зоську дихнуло холодом і — волею. «Дякую!» — кинула вона пошепки і, наткнувшись на щось у темряві та ледве не впавши, кинулася до рятівних, розчинених на вулицю дверей.

Ну, звичайно, тут був раніше не помічений ними чорний хід з хати на подвір'я з дровітнею біля порога та розкиданими навкруги товстої колоди, дровиняками; трохи збоку громадилися засніжені окоренки складених під стіною колод; вона кинула погляд в інший бік — віддалік за огорожею темніла на городі лазня, коло якої вони нещодавно йшли, прямуючи до подвір'я.

— Туди, туди біжіть! — махав їй рукою з порога Вацик, і вона через проломину в загорожі побігла до лазні.

Зоська нескінченно довго бігла по снігу якихось півсотні метрів до лазні, весь час очікуючи оклику або навіть пострілу ззаду, тепер вона знала — пощади їй не буде. Однак, приземиста хата з прибудовою, мабуть, закривала її від подвір'я чи, може, Антон усе ще був у хліві, шукав коня. Дивно,? але мимоволі в ці секунди вона майже прагнула почути його крик, вона хотіла почути його переляк, розгубленість, хай би стріляв, дідька б він тепер у неї поцілив. А щодо бігу вона б могла позмагатися з ним, хай спробує її наздогнати.

Та поки що він не кричав і не кидався її наздоганяти, мабуть, ще не помітив її втечі, й вона, задихаючись, забігла за лазню. Далі за огорожею і неширокою смугою городу темніла в ночі висока стіна лісу, що готовий був урятувати її, поки не похопився Голубін. Але чи від знемоги, чи з іншої причини Зоська не побігла далі, в ліс, а притулилася плечима до холодних колод стіни, і сльози знову покотилися з її очей.

— Ох ти, негідник! Ох, негідник… — вимовила вона сама до себе й стихла — у дворі почувся знайомий Антонів голос. Але голос був досить спокійний, без галасу й тривоги, щось він питав, і йому тихо відповів господар. Здається, він усе ще не помітив її втечі — вони говорили там про коня. Але що буде, коли він повернеться до хати і не знайде її? Він може перестріляти там усіх, зрозумівши, що їй допомогли втекти. Батечки, що ж цю нещасну сім'ю чекає?..

Вона зиркнула із-за вугла, але в дворі між темними стінами хати і хлівів нічого не видно. Антон із господарем кудись пішли, може, повернулися вже до хати. Ясна річ, їй слід було, не гаючись, бігти в ліс, може б, він не одразу кинувся за нею по слідах, але Зоська все ще стояла. Її знову наче паралізувало за цією задимленою лазнею, вона тремтіла від холоду і з жахом чекала пострілів і криків — тепер уже не з двору, а з хати.

— Ох ти, негідник! Ох, зрадник!..

Не здатна що-небудь вирішити, Зоська весь час нервово дрижала від холоду і страху, стояла біля стіни хвилину чи більше, відчуваючи, як зникає шанс на порятунок… Раптом вона знову почула голоси на подвір'ї, і це надало їй трохи сміливості, — отже, вони ще не в хаті, найстрашніше відкладалося на хвилину-другу. Вдивляючись із-за нерівного вугла лазні на подвір’я, вона побачила на сірому снігу дві тьмяні віддалік постаті — високу Антона й присадкувату господаря, що кудись швидко йшли — у напрямку клуні, чи що. Лише зараз вона здогадалася, що він буде шукати в клуні, що коня, мабуть, він ще не знайшов. Тим самим він дарував їй ще кілька хвилин, і вона раптом збагнула, що зробити.