Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Не кажи, що я певне прийду. Хай починають без мене, я ще подумаю.

Застілля в нашому дворі відбувалося нечасто, але це, як і спільна поїздка на цвинтар, по-своєму з’єднувало нас, бо ми тоді й справді відчували себе єдиною родиною. Правда, відколи в нас з’явилася баба Ганя, разом не сходилися. Зрештою, це не було сімейним святом, а тільки вечеря в честь приїжджих гостей. Я вийшов на наш двір; під дубом стояв уже стіл, застелений білим обрусом, на ньому світилися пляшки зі «Столичною» — на етикетках була купа медалей, стояла в мисках їжа, мама ще розставляла тарілки, а старша дівчинка розкладала ножі й виделки.

— Бабця прийде? — спитала мама.

— Прийде, — відповів я. — Але сказала, що можете починати без неї.

— Чого ж, ми її почекаємо, — відказала мама, і я знав чому: це значило, що ми бабцю шануємо, а отже, хочемо жити з нею у мирі.

За столом поки що сиділа тільки баба Ганя, могутня, велетенська, ціла гора, вона звела на мене холодцюваті, трохи банькаті очі, і рука її потяглася до палиці.

— Це ти, капосний, колов мене голками? — спитала дихавично.

Я злякано відскочив до мами.

— Наказаніє мені з цією бабою, — сказала мама. — Що ти собі втелющила в голову?

Баба Ганя засопла, і рука її відпустила голівку палиці, старша й середульша дівчатка захихотіли, а менша матилялася на гойдалці.

— Ето, тьоть, не он, — сказала ота менша. — Ето, тьоть, тє дєвкі!

Мама сторопіла.

— Ви що, дівчатка, чіпали бабу Ганю? — спитала зчудовано.

Старша й середульша були незворушні, як богині.

— Ето она болтаєт, — сказала старша. — Ана всіда на нас нагаваріваїть…

Татко з дядьком Володею стояли біля самого дуба, ближче до халабуди, і про щось балакали. Здається, дядько Володя розповідав таткові, що в нього на дачці гарно вродили яблука.

— В мене там з п’яток яблунь, но хороші. Я їх підкопую, гляджу, часом поливаю, як времня випаде, родять як закадишні.

З татком дядько Володя язика не ламав, а говорив майже чисто, хоч часом вставляв вульгарні словечка, як оті «закадишні яблуні». Здається, дядько Володя перед татком трохи запобігав; татко ж ніколи й ніде інакше, як українською, не говорив. Він позирав у бік столу з певним нетерпінням, очевидно, за ним сьогодні й справді треба було стежити — бабця мала тут рацію, і чинити це міг тільки я, бо тільки мене татко й міг послухатися. Але я сьогодні зовсім не мав бажання бути його сторожем, окрім того, він, здається, переживав такий момент, коли на нього і я навряд чи міг уплинути.

— Чого ви там возяєтеся? — спитав він у мами.

— Бабці іще нема, — спокійно відказала мама. Татка це заспокоїло: бабця у нас прошена, і на це треба було зважати.

— Дачка в мене, правда, на курячих ножках, — сказав дядько Володя. — Літній домик. Ну, для того, щоб лопату, граблі покласти; розкладуха там у мене, якусь ніч переспати можна. Но отоплєнія нема…