Фантастика Всесвіту. Випуск 4

Дона Естер вважала за свій святий обов’язок сполошити усіх сусідів; нарешті вона могла дати волю зневазі, яку викликало в неї містечко, своїй ненависті до цього глухого закутня. Її досаду ще збільшувало те, що чоловік її злигався із шльондрою. Вона іще могла б змиритися з цим, якби чоловікова коханка була жінка пристойна, зі своїм домом. А то ж потіпаха з потіпах, приймає кожного. Дона Естер пробувала вмовити сина, проте Зіньйо не схотів їхати з нею. Вона знизала плечима: що ж удієш! Краще жити самій у Такарасі, ніж конати тут у смороді разом з родиною. Вона зібрала свої пожитки і поїхала, не озираючись, давши приклад іншим.

Через ті похорони розійшлися, звичайно, перебільшені, моторошні чутки, розповідалися жахливі подробиці по фазендах, хутірцях, привалах та шляхах. З Великою Пасткою приключилася така ж напасть, як і з одним безіменним сільцем на березі Агуа-Прети: всі мешканці пішли на той світ. На берегах Агуа-Прети, Сикейро-де-Еспіньйо чи Ріо-де-Брасо географія змінювалася разом з оповідачем, виростали розміри селища, більшало жертв, проте одна деталь залишалася незмінною: не зосталося жодної живої душі, що могла б це потвердити. Що ж до Великої Пастки, то серед жертв називався навіть капітан Натаріо, — авжеж, він зіграв у ящик, попав за свої гріхи у пекло. Дехто навіть випив на помин його душі.

Дівки, легкі на підйом, розбіглися хто куди. На плантаціях сержипанців саме почався збір урожаю, як пошесть перейшла через місток і вдарила ціпом по солом’яних халупах на Жаб’ячій Косі: за два дні сконало троє жінок. Утеча була майже масова: з попутними обозами чи пішки, з клунком під пахвою чи на голові, дівки рушили в путь. Одна з них, на ім’я Глорія-Марія, пішла вже з блювотою і стуманілою головою і віддала Богові душу в Такарасі, де її й поховали. А так би на кладовищі у Великій Пастці викопали й десяту могилу.