Вулиця Червоних Троянд

— Не старайтеся, Батюк. Вас все одно завернуть із першого ж пересильного пункту. Ви це розумієте?

Постоявши ще з хвилину, Яків Батюк мовчки повернувся і вийшов, тихо причинивши за собою двері. Він крокував міськими вулицями на диво вільно, впевнено переходив дорогу на перехрестях, не зупиняючись, завертав у потрібний провулок, сторонився, даючи дорогу перехожим, по невловимих, йому одному тільки відомих прикметах тренованим чуттям вгадував навколишній світ. Хто не знав Батюка — не подумав би, що цю рухливу молоду людину огортає вічна темрява.

Та він умів не тільки ходити. Він умів багато дечого. Міг за звуками кроків вгадувати знайомих людей; один раз почувши чийсь голос, впізнавав його через кілька років.

Дитинство Яків провів у селі на Житомирщині. Однолітки визнавали його зверхність, він верховодив на вулиці, вигадував різні ігри, водив ватагу босоногих сільських хлоп'ят аж до місточка Горошок, у руїни фортів старої фортеці. Як і всі, Яшко лазив на дерева, плавав і пірнав у ставку, бігав наввипередки. Якось на шкільних спортивних змаганнях він вийшов переможцем на стометрівці і одержав приз — бронзову статуетку. Металеве тіло спортсмена застигло в стрімкому пориві. Сліпий бігун не бачив одержаної нагороди, але своїми чутливими пальцями він прочитав задум художника. З того часу хлопчика не залишала думка про неповторно прекрасне в людині, сповненій стремління йти вперед. Це відкриття, спочатку не зовсім усвідомлене, хвилювало, будило мрії, що поступово викристалізовувались у свідоме прагнення стерти до кінця образливу межу, яка багато де в чому відділяла його від інших людей. Зростало бажання почувати себе звичайною повноцінною людиною, здатною робити все, як інші, жити, як інші, вміти все так, як уміють інші.

І люди незабаром справді перестали помічати, здавалося б, невиправний фізичний недолік Яші. Зустрічаючись із ним, вони навіть не замислювалися, чому слово «сліпий» якось не в'язалося з його зовнішністю, ні з вчинками. Тільки сам Яша та його рідні знали, ціною яких зусиль вдавалося йому все те, до чого він ішов день від дня з недитячою впертістю. Вечорами він приходив додому подряпаний, увесь у синцях, з розбитими коліньми, в подертому одязі — зате в дванадцять років Якову вже неважко було робити багатокілометрові прогулянки в ліс чи в сусіднє село без сторонньої допомоги. Він сам безпомилково визначав дорогу, ніколи у нього в руках не бачили палиці.

Світ, спершу обмежений відстанню випростаної руки, розступався перед маленькою сильною людиною, роздавався вглиб і вшир. Перед Яшком відступала темрява, він не чув більше слів жалю та співчуття. І це було його гордістю.

Сталося так, що про міцного волею хлопчика з глухого українського села довідалися в Москві. Його долею зацікавився сам Михайло Іванович Калінін. Це багато в чому визначило подальше життя Якова. Він поїхав у велике сонячне місто над Дніпром, за рекомендацією М. І. Калініна був зарахований у спеціальний учбовий заклад.