Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
… Постріли й кулеметні черги біля школи згасли. Над Лосинівкою в кількох місцях здіймався дим. Тупіт партизанських коней стихав вдалині.
І знову — степ, переліски, мовчазні села й хутори. Переходи і вночі, і вдень. Короткі сутички з гітлерівцями. Поліцайня, що розбігалася, охоплені жахом старости, всіляка нечисть. І молоді сільські юнаки, котрі хапають за стремена, з надією зазирають в очі Шевнрьову.
— Товаришу командир, візьміть до себе! Як батька рідного просимо, візьміть… Фашисти хати палять, людей вішають, на німецьку каторгу женуть… У нас і коні є. Візьміть…
— Гаразд! Із зброєю вмієте ладнати? Хай буде так, пристроюйтеся… Та глядіть мені, хто боягузом виявиться, хай не ображається. Гей, товаришу Коломієць, видай новеньким гвинтівки з трофеїв!
Поповнювалися в рейді людьми, посувалися хитромудро заплутаним маршрутом, змінюючи напрямок, перетинали межі районів, з кожним днем наближаючись до Ніжина.
План командування партизанського загону «За Батьківщину!» був нескладний. Ранньої весни 1943 року загін, що нараховував понад сімсот бійців і все ще не мав зв'язку з Великою землею, трьома групами вийшов з лісів Бобровицького району й розпочав рейд по території напівстепової південно-східної Чернігівщини, щоб з часом знову зібратися разом у наміченому пункті — в селі Кукшині. Група на чолі з молодим партизаном, колгоспником із села Кобижча Михайлом Дешком, вирушила в обхід Ніжина ліворуч. Другу групу повів командир загону капітан Іван Бовкун, кубанець, кадровий військовий, чоловік твердий і рішучий. Третя група, наймобільніша — кіннотники Шевирьова — як було домовлено, мала подолати найдовший шлях до Кукшина, обійшовши Ніжин праворуч. Шевирьов знав, що його вершникам доведеться пробиватися густонаселеним краєм, рейдувати майже на відкритій місцевості, на виду у гітлерівських гарнізонів. Крім того, перед ними пролягали залізниці на ділянках Київ — Бахмач і Яготин — Кобижча. Все вирішували швидкість, маневр і несподіваний наскок. І Шевирьов, ніде не затримуючись, вже залишив позаду Бобровицький, Носівський, Куликівський райони. Випереджаючи ескадрон, по селах котилася чутка: якась радянська кінна частина прорвалася через лінію фронту й наганяє жаху на фашистів, і командує тою частиною старий козак, генерал, і не сьогодні, так завтра він поверне на Чернігів.
А «генерал», якому щойно стукнуло двадцять п'ять, чуючи про все це, хмурився, щоб приховати знічення. Не дуже йому хотілося признаватися, що друзі-партизани, котрі жартували над ним в загоні, були близькі до правди. Хоча Саша й справді почав війну в сідлі і навіть носив сержантські «трикутники» та емблему кінноти в петлицях, однак в «козаки» він таки дійсно потрапив з волі й фантазії якогось армійського писаря, котрий уявив собі місто Краснодон, звідки Сашко був родом, тим привільним Красним Доном, де люди з дитинства стають відчайдушними рубаками.
До служби в армії Шевирьову жодного разу не довелося сідати на коня. Навчався в гірничо-ремісничому, потім працював на шахті… Смушкова папаха, шкірянка, ремінний нагай — все це для партизанського командира начебто й звичайне. Та якщо на відвертість, то зовсім не випадковий цей командирський комплект — адже були книги про громадянську війну, а скільки разів хлопчаки з шахтарського міста проривалися в кінотеатр, щоб подивитися «Чапаєва». Однак маузер в дерев'яній коробці — він вже не з книжок, його металева вага стала звичною для руки, і кулі, що тьохкають щодня, також справжні й разять на смерть. І он ті закіптявілі, чорні димарі, що вдалині видніють, то теж не з кіноекрана — страшна дійсність. Там стояв хутір, жили люди, а німці все дотла спалили, тільки димарі та печі й зосталися.
Білий пряде вухами, тремтить шкірою на загривку. Неспокійний. Розумний кінь. Раніш, ніж сам вершник, чує небезпеку. Шевирьов звичним рухом висмикує з-за пояса папаху. Так і є… Два вершники з передового дозору скачуть назустріч ескадронові.
— У вибалку ворожий обоз! Дванадцять фур. І шість верхами, здається, мадяри.
Папаха насунута на брови. Поводи — у лівій руці, маузер — у правиці. Шевирьов махає маузером в напрямку узвишшя.
— Кулемет — туди! Відтинати їх від переліску. Ескад-рр-о-он, за мною!
Втративши одного вершника, мадяри встигають щезнути в ліску. Німці-обозники заметалися, безладно відстрілюються. Партизанський кулемет притискає їх до землі. Падають в упряжці коні, б'ються в посторонках. Кілька фур, звернувши вбік, загрузли в піску. Автомати й шаблі кіннотників завершують сутичку.