Вулиця Червоних Троянд

Загін «За Батьківщину!» виріс, він вже нараховував у своєму складі майже півтори тисячі бійців. Три партизанські батальйони контролювали кілька районів на межі Чернігівської та Київської областей. Вони руйнували мости, пускали під укіс залізничні ешелони, нищили гарнізони гітлерівців та інші осині гнізда. Окупанти змушені були кинути в зону партизанських дій крупні військові й охоронно-поліцайські частини. Під натиском есесівців, двох мадярсько-хортистських полків та багаточисленних жандармських спецкоманд партизани, відбиваючись, відступали до лісового краю, що розкинувся між Десною та Прип'яттю. На дорогах з'явилися ворожі танки, з гармат обстрілювали переліски. Не шкодували снарядів і батареї, придані карателям. В небі шугали літаки, коригували вогонь, засипали дрібними бомбами підозрілі місця.

Батальйон Шевирьова маневрував і поки що просувався без втрат. На третю добу після виснажливого маршу досвіток застав партизанів серед голого степу, неподалік від Олишевки. Майже поряд зеленіла невелика діброва, з кілометр завширшки й менше кілометра вздовж. Шевирьов наказав займати там кругову оборону. Він ішов на риск свідомо, розсудивши, що карателі, може, й не стануть шукати в такому маленькому гаю цілий партизанський батальйон.

Спочатку так воно й складалося. З'явилася колона гітлерівців, пройшла мимо. Потім проїхали машини з солдатами. За годину з боку Олишевки засіріли постаті мадярів, їх було небагато, чоловік п'ятнадцять. Однак вони, мабуть, вирішили прочесати діброву. З мадярами покінчили швидко. Але стрілянина привернула увагу німців — партизани виявили себе.

Тепер вже усе залежало від того, чи швидко підкинуть гітлерівці під Олишевку свої крупні частини. Партизани виграли якийсь час, однак до ночі ще було далеко.

Десь біля дванадцятої дня навколо острівця із заростей і дерев загуркотіло. Розгорнувшись в цеп, гітлерівці наближалися з півдня, із заходу, з півночі й зі сходу. Батальйон зустрів їх щільним вогнем. Не сподіваючись наштовхнутися на кілька кулеметів, карателі подекуди позадкували. Але до них приєднувалися все нові й нові підрозділи. Діброва прострілювалася наскрізь, розривні кулі сікли гілля, шматували кору, не давали підвести голову. Пригинаючись, Шевирьов перебігав від одної групи партизанів до іншої. Вже були вбиті, дівчата-партизанки перев'язували поранених, відтягали за дерева.

Скочивши в сідло, Шевирьов напролом через кущі поскакав краєм гаю туди, де між деревами вже мелькали постаті карателів. Куля вжалила його в ногу, в чобіт налилося крові, а він, зціпивши зуби, полосував нагаєм Білого. Бачив: між деревами вже зійшлися врукопашну, билися прикладами, ножами, розряджали впритул обойми пістолетів. Гітлерівці намагалися розітнути гай надвоє. Кинувши повід, Шевирьов стріляв з обох рук — в одній маузер, у другій наган. І раптом відчув, що падає з коня. Останнім зусиллям висмикнув із стремена поранену ногу й втратив свідомість…