Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
В інтендантстві оцінили таку старанність. Наш «шеф», майор Кранц, зволив навіть потиснути мою руку. «Пану директору будемо видавати заробітну плату, хліб і махорку. Я обіцяю!» Тим часом Богдан та Афонін виготовили якусь скажену рідину, якщо крапля її потрапляла на руку, шкіра швидко червоніла і виникала виразка. З чого та рідина, я не знаю, то вже по їхній медичній лінії… Лавринець змочував рідиною упряж і просушував, потім ми відправляли вироби на інтендантський склад. Звідти хомути, шлеї, вуздечки німці відвантажували на фронт, у військові частини. Важко мені встановити, скільки було завдано шкоди окупантам. Ми знали лише, що шия коня від нашої упряжі за день-два вкривалася глибокими ранами, які довго не гоїлися. Майор Кранц прийняв від артілі близько чотирьохсот комплектів отруєної збруї. Поступово сировина вичерпалася, діставати її було все тяжче. Треба було зайнятися чимось іншим. Я вирішив розшукати товариша, про якого говорив мені секретар міськкому, й порадитися із ним. Але тут нас спіткала перша невдача. Розшуки нічого не дали. Пізніше з'ясувалося, що товариша схопили гестапівці. Звали його Федір Щітка. Орденоносець, здається, працював головою колгоспу. Напевно, загинув.
— Помиляєтесь, він не загинув, — перебив Коновалов. — З тюрми йому вдалося вирватися. Деякий час Щітка перебував у партизанському загоні, згодом вирушив за лінію фронту.
— Я цього не знав. Тільки довідались, що Щітка в тюрмі, — нова біда: заарештували Саву Шварца. Хтось доніс, що він єврей. Розстріляли його… Після розстрілу Шварца німці почали стежити за артіллю. Приставили до нас двох солдатів і поліцая. Та й працювати майже не було з чим. Сириця кінчалася, прядива не знайдеш. Я ще трохи покрутився і чкурнув з артілі. Прикинувся хворим. У нашій організації тоді нараховувалося щось із десять чоловік: Віктор Тищенко, Микола Шуст, Віктор Нелеп, моя сестра Женя, Рая Ороховатська, Панас Афонін, ще дехто із залізничників. Почали розклеювати листівки, малювали плакати-карикатури. В депо вивели з ладу два паровози. Дістали радіоприймач. Одно слово, робимо перші кроки. Одного разу Ороховатська, що була в армії медсестрою, приносить із базару листівку. Не наша! А перед тим згорів німецький склад на вулиці Московській. Тож ми і зрозуміли, що, крім нас, у місті діють також інші підпільники. Спробували зустрітися з ними, познайомитися. Не вдалося.
— То й добре, що не вдалося, — сказав Коновалов. — Засипалися ми тоді.
— Знаю, — кивнув Батюк. — У Ніжині було багато розмов про це. На площі вивісили списки розстріляних артистів театру; скрізь провадилися обшуки. З провалу ваших груп ми зробили для себе висновки. Я порадив товаришам влаштовуватися на роботу, хто де зможе, щоб не викликати підозри. Володя Черепанов і Володя Кузьменко пішли в депо, Вірі Смоленчук вдалося потрапити в німецький госпіталь, Нечай-Гумеи із допомогою Богдана влаштувався в поліклініку, Гриша Лопотецький працював на ремонтній шляховій дільниці. Пропхнули ми своїх людей і в міську управу, на біржу праці, а головне — на залізницю. Задумалися, як налагодити зв'язок з київськими підпільниками.
На мить Батюк замовкає, задумується, потім знову:
— Пароль та адресу київської явки знав тільки я. Отож і зібрався в дорогу. Наш товариш Тамощук, який працював провідником, посадив мене у поїзд, і я поїхав до Києва начебто лікувати очі. Два дні блукав вулицями міста, скрізь натрапляв на руїни, аж поки не розшукав на Подолі потрібну квартиру. «Чи не проживає у вас телеграфіст Сергій, високий такий, кульгає?» — «Телеграфіст звільнений, перебрався до тітки в Полтаву», — відповідає чоловічий голос, і я відразу ж упізнаю голос одного з інструкторів Ніжинського міськкому партії. Однак нічого втішного він мені не розповів. Якщо вірити йому, київські товариші, залишені в підпіллі, змушені були поміняти майже всі конспіративні квартири, бо почалися арешти. Допомогти нам він нічим не міг, сам збирався покинути місто, боявся, що за ним стежать. Тим моя поїздка до Києва й закінчилась. Уже по дорозі додому я зовсім випадково зустрів у Дарниці старого знайомого Івана Пилиповича Кочергу. Раніше він був викладачем Ровенського вчительського інституту, комуніст. Розговорилися. Кочерга поцікавився, що примусило мене подорожувати в такий час. Я візьми та й бовкни, що на думку спало: «Хотів побачитися в Києві з одним приятелем, телеграфістом». — «Це не з тим, що звільнений і поїхав до тітки в Полтаву?» — пошепки спитав Кочерга. Я вухам своїм не повірив. «Так, той самий, Сергій, кульгавий…» Виявляється, Кочерга також був залишений у Києві зі спеціальним завданням, знав ту явку на Подолі. Він тепер працював на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Організувалася в них там невеличка підпільна група з робітників та службовців, дещо роблять вони, але Кочерга вважає, що товаришам із заводу конче необхідно зв'язатися з чернігівськими партизанами, бо становище групи хистке, можливо, доведеться всім перебиратися до лісу.