Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?
- Автор: Сенченко Николай Иванович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-608-245-4
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?». Краткое содержание книги:
Важливо для автора (як, звісно, й для більшості української людності), чи прозріє нарешті так звана політична еліта країни, аби побачити далеко не завжди благородну діяльність колоніальної адміністрації, що часто маніпулює навіть представниками державних органів.
Глибоко аналізуючи це питання, вчений-дослідник залишає його відкритим, він запрошує до роздумів над ним своїх співвітчизників, яким небайдужа доля Вітчизни й по-справжньому дорога її незалежність.
Для фахівців з теорії та історії управління суспільством, а також для широкого загалу читачів.
Найважливіші зміни відбулися три десятиліття тому, коли адміністрація Ніксона демонтувала післявоєнну глобальну економічну систему, в рамках якої Сполучені Штати насправді були всесвітнім банкіром і не могли більше впоратися з цією функцією. Цей односторонній акт, в якому брало участь багато держав, призвів до гігантського збільшення некерованих потоків капіталу.
В 1971 році 90 відсотків міжнародних фінансових угод стосувалися реальної економіки — торгівлі чи довготермінових інвестицій, а 10 — були спекулятивними. Проте через 20 років процентне відношення змінилося на протилежне, а на початок 1995 року майже 95 відсотків значно більших коштів були спекулятивними, зі щоденними потоками, які переважають загальні резерви для міжнародного обміну семи найбільших індустріальних країн майже на один трильйон доларів у день, і досить короткотерміновими: майже 80 відсотків коштів поверталися за тиждень чи навіть за кілька днів. Наприкінці 70-х років відомі економісти попереджали: цей процес може спричинити повільне зростання економіки з надзвичайно низькою заробітною платою. І пропонували заходи, які мали нейтралізувати ці негативні наслідки. Проте “головні архітектори” Вашингтонського консенсусу віддали перевагу високим прибуткам.
Так звані комуністичні країни розміщувалися за межами цієї глобальної системи. Проте в 60-ті роки, після грошової реформи, тут розпочалася стагнація економіки, і через 20 років регіон повернувся до свого звичного статусу — обслуговування західних країн. Після відомих подій кінця 80-х років влада залишилася в руках комуністичних бюрократів та кримінальних синдикатів. Ця модель досить відома країнам “третього світу”, і наслідки її також. Переважна частина населення живе за межею бідності, а колоніальна адміністрація отримала велетенські багатства. Це знову ж таки ситуація, досить характерна для країн, залежних від Заходу.
Відомі й наслідки широкомасштабного насильства, здійснюваного для забезпечення “благополуччя світової капіталістичної системи”. На недавній конференції єзуїтів у Сан-Сальвадорі наголошувалося, що з часом “культура терору приборкує очікування більшості”. Люди уже можуть навіть забути про альтернативи, які пропонуються тим, хто має владу, хто рекламує наявну систему як величезну перемогу свободи й демократії.
Такі контури глобального порядку, в рамках якого сформувався “Вашингтонський консенсус”.
А тепер погляньмо на неолібералізм ще з однієї точки зору. Як на нововведення. За відправний пункт візьмемо недавню статтю Пола Крагмена у виданні Королівського інституту закордонних справ у Лондоні. Погані ідеї, пише він, впроваджуються завдяки тому, що вони вигідні могутнім транснаціональним компаніям. У сучасну епоху здійснювалося багато експериментів з економічного розвитку, закономірностями яких не слід нехтувати. Одна з них полягає в тому, що архітектори реформ, як правило, мають успіхи, а ті, над ким експериментують, отримують тільки синці.
Вперше експеримент здійснили 200 років тому в Індії. “Кістки виробників бавовни й донині вибілюють рівнини Індії”. Цей значний експеримент став “поганою ідеєю” для тих, хто брав у ньому участь, тільки — не для тих, хто його спланував, і не для місцевої “еліти”. Це ми добре бачимо й сьогодні. Проте ця модель продовжує діяти: прибуток ставлять понад життя людини. Вражає стабільність жахливих для більшості населення результатів — не менше, ніж риторика, що вітає нову вітрину демократії й капіталізму як “економічне чудо”. Розглянемо, як це “економічне чудо” втілюється в окремих країнах.
Аргентина. Програма “структурної стабілізації” в найбільш чистому вигляді апробована в Аргентині. Внаслідок реформ у банківську сферу Аргентини було відкрито вільний доступ іноземному капіталу. Це призвело до того, що в 1999 році в Аргентині було відмито майже 15 млрд доларів, з них 6 млрд — наркодолари. Однак це ще не все. За даними на жовтень 1999 року, 83 відсотки акцій 1000 найбільших компаній Аргентини належали транснаціональним компаніям. Аргентина перетворилася в постачальника сировинної продукції.
Бразилія. Історія американізації Бразилії бере початок у 1945 році. Історик дипломатії й старший історик Центрального розвідувального управління (ЦРУ) Джеральд Хейнс пише, що СІЛА використовували Бразилію як “експериментальний майданчик для сучасних наукових методів індустріального розвитку, який цілковито базується на капіталізмі”. Експеримент здійснювали буцімто з найкращими намірами. Величезні прибутки отримали іноземні інвестори, але його розробники “щиро вважали”, що й народ Бразилії матиме користь. Зайве описувати, що отримали іноземні інвестори, водночас, за свідченням міжнародної ділової преси, під військовим правлінням Бразилія перетворилася в “латиноамериканського улюбленця міжнародної ділової спільноти”. За повідомленням Світового банку, дві третини населення Бразилії не мають харчування, необхідного для нормальної фізичної діяльності.