Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?
- Автор: Сенченко Николай Иванович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-608-245-4
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?». Краткое содержание книги:
Важливо для автора (як, звісно, й для більшості української людності), чи прозріє нарешті так звана політична еліта країни, аби побачити далеко не завжди благородну діяльність колоніальної адміністрації, що часто маніпулює навіть представниками державних органів.
Глибоко аналізуючи це питання, вчений-дослідник залишає його відкритим, він запрошує до роздумів над ним своїх співвітчизників, яким небайдужа доля Вітчизни й по-справжньому дорога її незалежність.
Для фахівців з теорії та історії управління суспільством, а також для широкого загалу читачів.
По війні США посіли провідне становище в економіці світу, володіючи половиною світових багатств. Природно, що “головні архітектори” цієї політики мали намір використати цю могутність для створення глобальної системи, яка б відкривала дорогу до казкового збагачування.
Документи, складені у вищих ешелонах влади американської адміністрації, як найпершу загрозу інтересам США, зокрема, в Латинській Америці, розглядають “радикальні” й “націоналістичні режими”. Отож вони, мовляв, і несуть відповідальність за нав’язування народу політики, спрямованої на “негайне підвищення низького життєвого рівня мас”, на заохочення економічного розвитку, націленого на задоволення внутрішніх потреб країни. ці тенденції заходять у конфлікт з потребами “політичного й економічного клімату, сприятливого для приватних інвестицій”, який до того ж гарантує вивезення прибутків і “захист нашої сировини”, — нашої, навіть якщо її добувають в інших країнах. Через це впливовий розробник планів Джордж Кеннан порадив нам “припинити розмови стосовно невиразних і нереальних цілей щодо прав людини, підвищення життєвого рівня й демократизації” і “діяти за допомогою безпосередніх силових концепцій, не обтяжуючи себе ідеалістичними лозунгами” про “альтруїзм і благодійність світу”, — незважаючи на те, що такі лозунги є прийнятними й навіть обов’язковими у публічних промовах.
(Наша влада бажає інтегруватися в усі міжнародні організації незалежно від того, що вони собою являють і яка їх мета. Проте, знову ж таки, чому уряд, який існує на наші гроші, гроші платників податків, не запитує в українського народу: чи хоче він цієї інтеграції? І що вона дасть народові, а не купці багатіїв? Я ставлю запитання Анатолію Максимовичу Зленку: “Чи справді наше членство в НАТО було б великим кроком уперед?” (Голос України, № 165, с. 4). І відповідаю: я, українець, не зацікавлений бути членом НАТО. Більшість моїх знайомих — також. Бо ця організація є інструментом поневолення народів...)
Зазначені матеріали — частина доповіді, яка сьогодні доступна, але майже невідома широкому загалові.
“Радикальний націоналізм” нестерпний взагалі, але він являє “загрозу стабільності” і в ширшому сенсі. Коли Вашингтон готувався до повалення першого демократичного уряду Гватемали в 1954 році, Держдепартамент США офіційно попереджував, що Гватемала “перетворилась у зростаючу загрозу для стабільності Гондурасу й Сальвадору. Її аграрна реформа є потужною пропагандистською зброєю, її велична соціальна програма допомоги робітникам і селянам у переможній боротьбі проти пануючих класів та великих іноземних підприємств — надзвичайно приваблива для населення центральноамериканських сусідів, де переважають ті ж самі умови”. “Стабільність” означає безпеку для “пануючих класів і великих іноземних підприємств”, чиє благополуччя потрібно зберегти. Такі загрози “благополуччю світової капіталістичної системи” виправдовують терор і підривну діяльність заради відновлення “стабільності”. Але хіба не про таку “стабільність” говорить у своїх виступах наш президент?
Одним із найперших завдань ЦРУ була участь у широкомасштабних зусиллях, спрямованих на підрив демократії в Італії у 1948 році, де побоювалися “неправильних” результатів виборів. Проте якби підривна діяльність провалилася, планувалася пряма воєнна інтервенція проти Італії. Це подається як зусилля, спрямовані на “стабілізацію Італії”. Заради досягнення “стабільності” можна навіть “займатися дестабілізацією”. Так, редактор журналу “Форін афферз” пояснює, що Вашингтонові довелося “дестабілізувати “демократично” обраний марксистський уряд Чилі”, бо “ми були сповнені рішучості шукати стабільність”.
Націоналістичні режими, що загрожують стабільності, досить часто називають “вірусами”, здатними заражати інші держави. Італія 1948 року — тільки один приклад цього.
Двадцять п’ять років тому Генрі Кіссінджер описував Чилі як вірус, здатний поширити хибні уявлення щодо можливостей соціальних змін; що цей вірус вражає інших, ту ж Італію, все ще “нестабільну”, незважаючи на здійснення багаторічних програм ЦРУ, спрямованих на підрив італійської демократії. “Віруси” слід знищувати, захищаючи інші держави від інфекції: найдієвішим засобом вирішення цих завдань є насильство, яке залишає за собою огидний слід масових убивств, терору, тортур, руйнацій. І це насильство здійснює НАТО.