Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?
- Автор: Сенченко Николай Иванович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-608-245-4
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?». Краткое содержание книги:
Важливо для автора (як, звісно, й для більшості української людності), чи прозріє нарешті так звана політична еліта країни, аби побачити далеко не завжди благородну діяльність колоніальної адміністрації, що часто маніпулює навіть представниками державних органів.
Глибоко аналізуючи це питання, вчений-дослідник залишає його відкритим, він запрошує до роздумів над ним своїх співвітчизників, яким небайдужа доля Вітчизни й по-справжньому дорога її незалежність.
Для фахівців з теорії та історії управління суспільством, а також для широкого загалу читачів.
У таємному плануванні США кожній частині світу після Другої світової війни відводилася певна роль. Так, Південно-Східна Азія мала постачати сировину індустріальним країнам. Африку “експлуатуватиме” Європа. І так ... увесь світ.
Наслідки визиску Африки добре відомі. Сьогодні на 800-мільйонному континенті 300 млн голодуючих, 50 відсотків дітей вмирають, не доживши до 5 років. Із 30 млн хворих на СНІД у світі — 21 млн — африканці. В Зімбабве кожен десятий житель заражений. Середня тривалість життя в Африці внаслідок “найбільшого геноциду в історії людства” становить трохи більше 40 років. В африканських селах — ні світла, ні телефонних ліній. Із 300 млн користувачів “всесвітньої павутини” лише один мільйон — африканці. Впродовж останнього сорокаліття більш як у ста війнах загинуло понад 10 млн африканців. 47 громадянських війн в Африці впродовж 1967-2000 років, за даними Світового банку, були викликані боротьбою за контроль над мінеральними ресурсами. Французький президент Жак Ширак, звертаючись до своїх “чорних братів” на черговому франко-африканському саміті, емоційно зауважив: “Головне завдання людства — це вилікувати Африку”. Президент США Джордж Буш із дещо меншим емоційним запалом відзначав, що Африка лежить у зоні глобальних інтересів Америки. Але це не більше ніж дипломатична ввічливість. Насправді із західних берегів на Африку дивляться як на безнадійного утриманця. Америка витрачає на п’ятимільйонний Ізраїль 3 млрд доларів у рік, а вісімсотмільйонна Африка отримує близько 800 млн доларів, тобто один долар на одного “чорного брата”.
З іншого боку, колишній президент Заїру Мобуту володіє капіталом близько 7 млрд доларів, майже сто мільярдів доларів “крутяться” в сім’ї можновладців Нігерії. Для багатьох африканських правителів державна казна асоціюється з особистим банківським рахунком, поліція — з власною армією. Чимало з них уже давно перетворили свої країни в офшорні зони. Прикладом може слугувати Ліберія, яка була створена звільненими американськими рабами й понад сто років жила практично за американськими законами. Сьогодні правитель країни Чарльз Тейлор, згідно з декретом, який він сам і підписав, розпоряджається “усіма стратегічними предметами споживання”. У підсумку Ліберія — це фактично корпорація “Чарльз Тейлор інкорпорейтед”.
Африці необхідні інвестиції. Але її правителі не вкладають грошей в економіку своїх країн. Почуваючи себе тимчасовими правителями, вони витрачають вкрадені кошти на купівлю предметів розкоші чи інвестують їх в економіку Європи або США. А іноземці вкладати кошти в бідність і в корумповану владу не бажають.
“Функції”, відведені Латинській Америці, стали явними на конференції країн Західної півкулі в лютому 1945 року, де Вашингтон висунув “Економічну хартію обох Америк”, яка повинна була викорінювати економічний націоналізм у “всіх його формах”. Вашингтонські розробники планів розуміли, що нав’язати цей принцип буде важко. Документи держдепартаменту свідчили, що латиноамериканці віддають перевагу “політиці, спрямованій на значно ширший розподіл багатств і піднесення рівня життя мас”, що, мовляв, вони переконані: від розвитку ресурсів країни найбільше виграють жителі самої країни.
Ідея, явно неприйнятна для американців: від ресурсів цих країн “найбільшу користь повинні отримати” інвестори зі США, тоді як Латинській Америці належить виконати тільки службові функції, не дбаючи про свій “надзвичайно індустріальний розвиток”, який має зазіхнути на інтереси США.
В наступні роки позиція США взяла гору, хоча і не без проблем. Вона була утримана за допомогою засобів, які нема потреби перераховувати, вони й так добре відомі спеціалістам. Від часу заснування США майже 50 разів здійснювали збройні акції проти країн Центральної Америки, зокрема, 10 разів проти Нікарагуа. Від появи Рейгана в Білому домі традиційно експансіоністський курс США в Центральній Америці набув як ніколи войовничо-інтервенціоністського характеру. Там уперше дала про себе знати політика неоглобалізму, курс на збройну присутність у кожній точці світу, яка оголошувалася зоною інтересів США, на перетворення політичного конфлікту у воєнний та його інтернаціоналізацію. Ще ніколи у своїй історії США не здійснювали проти держави, зокрема, Нікарагуа, з якою вони підтримували дипломатичні відносини, такого всеохоплюючого інтервенціонізму — від економічної блокади до мінування портів.
Водночас Європа і Японія відновлювалися після воєнної руйнації, а світовий порядок пересувався до триполюсної моделі. США зберігали своє домінування, витримуючи східноазіатську конкуренцію в Південній Америці.