Кров на снігу
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #1
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7319-8
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Кров на снігу». Краткое содержание книги:
Улав — надзвичайно «обдарований» кілер, що працює на одного з найвпливовіших кримінальних авторитетів Осло. Проте не типовий кілер: крім хисту до холоднокровного вбивства, він має дивовижну схильність до глибокого кохання. І, попри дизлексію — нездатність правильного і швидкого розпізнавання слів, Улав — блискучий, гіпнотично-спокійний оповідач з неабиякою уявою. Останнє замовне вбивство або піднесе його на вершину професійної майстерності, або стане його найбільшою помилкою, адже закохатись у дружину власного боса, яку до того ж той наказав прибрати, крок дуже необачний…
Мій батько казав, що я навчаюсь на ідіота. Я підозрюю, він міг мати ті самі, що я, проблеми з читанням і письмом, з тією різницею, що він здався. Якщо він покинув школу за першої ж можливості і навряд чи прочитав по тому бодай якусь газету, я, хоч як це дивно, по-справжньому любив школу. Крім математики. Я не часто розтуляв рота, і більшість людей, імовірно, думали, що я дурний. Але вчителька норвезької мови, яка перевіряла мої твори, сказала, що я маю якийсь хист — попри всі мої орфографічні помилки, маю щось таке, чого інші не мають. І для мене цього було більш ніж достатньо. Однак мій батько питав, навіщо, я гадаю, мені усе оте читання. Чи я не думаю, що чимось кращий за нього і решту сім’ї. Вони, мовляв, усі чудово давали собі раду, чесно виконували свою роботу. Вони ніколи не викобенювалися, не вдавали з себе велике цабе, вдаючись до вчених слів і пускаючись у красиві промови. Коли мені було шістнадцять, я запитав, чому ж він сам не спробує знайти якусь чесну роботу. Він віддухопелив мене так, що на мені живого місця не було. Сказав, що він виховує дитину і цієї роботи для нього наразі вистачає.
Коли мені було дев’ятнадцять років, він знову навідався якогось вечора. Того дня його саме випустили з Ботсенської в’язниці, де він відбув рік за вбивство людини. Свідків не було, тому суд прийняв версію захисника, що травми мозку чоловік міг дістати, коли намагався відбиватись і послизнувся на кризі.
Батько відзначив, що я добряче виріс за цей час. Весело ляснув мене по спині.
— Мати сказала, що ти працюєш на складі, це правда? Схоже, нарешті, таки взявся за розум?
Я не відповів, не сказав, що я працюю неповний робочий день і так само відвідую коледж; що заощаджую гроші, щоб винайняти невеличку квартиру, коли піду в університет, після служби в армії наступного року.
Він сказав: це добре, що я маю роботу, бо тепер маю викласти грошики.
Я запитав, з якого дива.
Як це, «з якого»? Він мій батько, жертва несправедливої юстиції, і йому потрібна допомога родини, щоб якось тепер звестись на ноги.
Я відмовився платити.
Він дивився на мене і не йняв віри своїм очам. Я бачив, що він зважує, чи вдарити мене. Він оцінював мене. Його синок виріс.
Потім він коротко реготнув. І сказав, якщо я не віддам йому свої жалюгідні заощадження, він уб’є мою мати. І влаштує так, щоб скидалось на нещасний випадок. Що я на таке скажу?
Я не відповів.
Він сказав, я маю шістдесят секунд.
Я сказав, що гроші в банку і треба чекати, доки банк відкриється завтра вранці.
Він схилив голову на один бік, нібито намагаючись визначити, чи я брешу.
Я сказав, що нікуди не втечу і що він може лягти на моєму ліжку, а я спатиму в маминій кімнаті.
— То ти там теж моє місце зайняв, — посміхнувся він. — Ти що, не знаєш, що це протизаконно? Чи в твоїх книжках про таке не пишуть?
Того вечора мама з татом допили все спиртне, що вона мала. Тоді пішли в її кімнату. Я лежав на дивані, напхавши вуха туалетним папером. Але це не допомогло — я однаково чув її виття. Тоді двері ляснули, і я почув, що він іде в мою кімнату.
Я дочекався другої години ночі і встав. Пішов у туалет і взяв там щітку для унітазу. Тоді спустився у підвал і відімкнув нашу комірчину. Коли мені виповнилось тринадцять, мама подарувала мені пару лиж. Господь знає, в чому вона змушена була собі відмовити, щоб сплатити за ті лижі. Але на цей час я вже виріс — лижі були на мене замалі. Я стягнув кільце-гарду з однієї з лижних палиць і пішов назад, нагору. Тихенько увійшов у свою кімнату. Батько лежав горілиць і хропів. Я став над ним так, що вузьке ліжко опинилось у мене між ногами, приставив вістря лижної палиці йому до черева. Я не хотів ризикувати, прохромлюючи йому груди, бо вістря може наштовхнутись на грудину або на одне з ребер. Я просунув одну руку через ремінець на руків’ї палиці, іншу поклав на верхівку палиці і перевірив, щоб вона стояла під правильним кутом — так, щоб не зігнулась чи не тріснула бамбукова основа. Я зачекав. Не знаю, навіщо. В усякому разі не тому, що був наляканий. Бо я не був. Його дихання робилося дедалі неспокійнішим, невдовзі він повернувся б на бік. Тому я стрибнув, згинаючи коліна, — як лижник з трампліна. І приземлився всією вагою свого тіла. Його шкіра виявила деякий опір, але щойно утворився отвір, бамбукова тростина вгрузла глибоко в черево. Металеве вістря втягло за собою в черево частину його футболки і вштрикнулось у матрац.