Кров на снігу
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #1
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7319-8
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Кров на снігу». Краткое содержание книги:
Улав — надзвичайно «обдарований» кілер, що працює на одного з найвпливовіших кримінальних авторитетів Осло. Проте не типовий кілер: крім хисту до холоднокровного вбивства, він має дивовижну схильність до глибокого кохання. І, попри дизлексію — нездатність правильного і швидкого розпізнавання слів, Улав — блискучий, гіпнотично-спокійний оповідач з неабиякою уявою. Останнє замовне вбивство або піднесе його на вершину професійної майстерності, або стане його найбільшою помилкою, адже закохатись у дружину власного боса, яку до того ж той наказав прибрати, крок дуже необачний…
Його очі були чорними від шоку, коли він витріщився на мене. Я швидко сів йому на груди, заблокувавши його руки своїми коліньми. Він роззявив рота, щоб закричати. Я прицілився і встромив йому в рота унітазну щітку.
Він клекотав і пручався, але не міг вивільнитись. Звісна річ, я ж неабияк виріс.
Я сидів, спираючись попереком на бамбукову жердину, а батькове тіло борсалось піді мною. І я подумав, що я зараз на ньому верхи. Тепер мій батько був моєю сукою.
Я не знаю, скільки часу я сидів на ньому, доки він припинив сіпатись і його тіло зробилось настільки млявим, що я ризикнув витягти йому з рота унітазну щітку.
— Чортів придурок, — простогнав він із заплющеними очима. — Людині перерізають горло ножем, а не…
— Це було б занадто швидко, — відказав я.
Він засміявся і закашлявся. Бульбашки крові в кутиках рота.
— Ти диви! Оце вже мій синок…
То були його останні слова. І таким чином, останнє слово таки залишилось за ним. Тому що я зрозумів, що він таки був правий, сволота. Я був його сином. І неправда, буцімто я не знав, навіщо чекав оті додаткові кілька секунд, перш, ніж встромити в нього жердину. Я зробив це, щоб подовжити магічну мить, коли я, і тільки я, мав цілковиту владу над життям і смертю.
То був вірус у мене в крові. Його вірус.
Я відтяг труп у підвал і загорнув його в старий, згнилий брезентовий намет. Його мама свого часу теж купила для мене. Вона вбила собі в голову, що ми, її маленька сім’я, ходитимемо в походи. Пектимемо свіжовиловлену форель на березі озера, де ніколи не заходить сонце. Я сподіваюся, вона кінець кінцем дісталась туди, зі своєю чаркою.
Минуло більше тижня, перш ніж поліція навідалася, щоб спитати, чи ми не бачили мого батька, відколи він звільнився з в’язниці. Ми відповіли: ні. Вони вибачились і сказали, що зобов’язані були поцікавитись. Подякували нам і пішли геть. Здавалося, вона не надто непокоїлась. На той час я вже винайняв фургон і вивіз матрац та постільну білизну на звалище для спалення. А того вечора я заїхав далеко у глиб Ніттедаля,[22] до озера, де сонце ніколи не заходить, але там, де я ще тривалий час не ловитиму форель…
Я сидів на березі, блукаючи поглядом по іскристій поверхні і думаючи, що ось воно, те, що ми залишаємо по собі, — кілька брижів на воді, що за мить зникають без вороття. Неначе їх там ніколи й не було. І наче нас самих ніколи не було.
Я вперше тоді упорав людину.
А за кілька тижнів я отримав листа з університету: «Ми раді підтвердити, що вас зачислено на…» з датою і часом реєстрації. Я повільно розірвав той лист на клаптики.
Розділ 12
Я прокинувся від поцілунку.
Перш ніж я зрозумів, що то був поцілунок, на якусь мить мене охопила чиста і банальна паніка.
Тоді я пригадав усе, як було, і паніку замінило щось тепле і м’яке, що, за браком точнішого слова, я змушений назвати тільки щастям.
Вона лежала щокою на моїх грудях, а я дивився на неї зверху вниз — як її волосся хвилями спадає через моє тіло.
— Улаве?
— Що?
— А ми не можемо просто завжди залишатися тут?
Я не міг вигадати, чого 6 мені хотілось більше за це.
Я притягнув її ближче до себе. Тримав її в обіймах. Лічив секунди. То були наші з нею спільні секунди, секунди, які ніхто не міг забрати у нас, секунди, які ми споживали там і тоді. Але — як я вже сказав — я не здатен рахувати до великого числа. Я торкнув губами її волосся.
— Він тут знайде нас, Коріно.
— То поїдьмо куди-небудь далеко.
— Спершу ми маємо порахуватися з ним. Якщо не хочемо згаяти решту свого життя озираючись.
Вона провела пальцем уздовж мого носа і підборіддя, наче там був шов посередині.
— Ти маєш рацію. Але потім ми зможемо виїхати?
— Так.
— Обіцяєш?
— Авжеж.
— Куди?
— Куди захочеш.
Вона провела пальцем по моїй шиї, вдовж горла і між ключицями.
— В такому разі, я хочу поїхати в Париж.
— Париж то й Париж. А чому?
— Тому що Козетта і Маріус були там разом.
Я засміявся, крутнувшись з розмаху, скинув ноги на підлогу і, сівши, поцілував її в чоло.
— Не вставай, — сказала вона.
Тож я й не став підводитись.
О десятій ранку я читав газету і пив каву, сидячи за кухонним столом. Коріна спала.
Тривав рекордний холод. Але вчорашня м’якша погода зробила шляхи подібними до скла. Автомобіль викотився на хибний бік Трондгеймського шосе. Трейлер. Сім’я з трьох осіб на путі на північ, де вони мали відзначати Різдво. І поліція досі не мала жодних зачіпок у справі про вбивство у Віндерені.
22
Ніттедаль, буквально «долина Нітельви», розкинувся по обидва боки від цієї річки і, хоча формально є повітом у фюльке Акерсхус, фактично служить північно-східним передмістям Осло.