Кров на снігу
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #1
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7319-8
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Кров на снігу». Краткое содержание книги:
Улав — надзвичайно «обдарований» кілер, що працює на одного з найвпливовіших кримінальних авторитетів Осло. Проте не типовий кілер: крім хисту до холоднокровного вбивства, він має дивовижну схильність до глибокого кохання. І, попри дизлексію — нездатність правильного і швидкого розпізнавання слів, Улав — блискучий, гіпнотично-спокійний оповідач з неабиякою уявою. Останнє замовне вбивство або піднесе його на вершину професійної майстерності, або стане його найбільшою помилкою, адже закохатись у дружину власного боса, яку до того ж той наказав прибрати, крок дуже необачний…
Вона лежала так тихо й нерухомо, що мені це навіть видалось дивним. Я повільно підійшов до ліжка і став над нею. У неї був напрочуд мирний вигляд. І дуже блідий. У мене в голові почав цокати годинник, нібито щось вираховуючи. Я нахилився ближче до неї, так що моє обличчя опинилось просто над її ротом. Чогось бракувало. А годинник цокав дедалі голосніше й голосніше.
— Коріно, — прошепотів я.
Жодної реакції.
— Коріно, — повторив я трохи голосніше і відчув у своєму власному голосі таке, чого ніколи раніше не відчував, — слабку нотку безпорадності.
Вона розплющила очі.
— Іди до мене, мій ведмедику, — прошепотіла вона і, взявши в обійми, притягла до себе, на ліжко.
— Жорсткіше, — прошепотіла вона. — Я не зламаюсь, не бійсь…
«Ні, — думав я, — ти не зламаєшся. Ми не зламаємось, це не зламається. Тому що це те, на що я стільки часу чекав, це те, заради чого я тренувався. Ніщо, крім смерті, цього не зламає».
— Ох, Улаве, — шепотіла вона. — Ох, Улаве.
Її обличчя палало, вона сміялась, але її очі блищали від сліз. Її груди піді мною світились білизною. І попри те, що тієї миті вона була до мене так близько, як тільки може бути інша людина, відчуття було те саме, що першого разу, коли я побачив її здаля, за вікном на іншому боці вулиці. І я подумав, що неможливо побачити людину більш оголеною, ніж коли вона не знає, що за нею стежать, що її спостерігають. Вона ніколи не бачила мене таким. Найімовірніше, ніколи й не побачить. Аж тут мене осінило. У мене досі ще зберігались оті аркуші паперу, отой недописаний лист. І якщо Коріна знайде його, вона може геть неправильно все зрозуміти. Разом з тим, було дивно, що моє серце почало калатати через таку дрібничку. Ті аркуші лежали під лотком зі столовими приборами в кухонній шухляді, і нікому не було жодної потреби його відсувати. Однак я постановив здихатись тієї писанини за першої-ліпшої нагоди.
— Ось так, Улаве, ось так. Щось попустило мене всередині, коли я кінчив, вивільнилося щось таке, що лежало замкненим всередині мене. Я не знаю, що то було, але напруження від моєї еякуляції раптом відкрило це щось. Я відкинувся на спину, задихаючись. Я був іншою людиною, я змінився — але я не знав, як саме.
Вона нахилилась до мене і лоскотала мені чоло.
— Як почувається мій король?
Я відповів був, але у мене в горлі стояла слина.
— Що? — засміялась вона.
Я прочистив горло і повторив:
— Голодний.
Вона засміялась іще голосніше.
— І щасливий, — додав я.
Коріна не переносила рибу. У неї від народження була алергія на цей продукт — напевне, спадкова.
Усі крамниці і супермаркети були вже замкнені, але я сказав, що міг би замовити яку-небудь фірмену страву в «Чайнапіца».
— Китайська піца?
— Китайські страви і піца. Окремо, я маю на увазі. Я там обідаю майже щодня. Я знову одягнувся і пішов до телефонної будки на розі. Я ніколи не хотів встановити телефон у себе в квартирі. Я не хотів, щоб люди мали можливість почути мене, знайти мене, говорити до мене.
З телефонної будки я міг бачити своє вікно на четвертому поверсі. І я бачив Коріну, що стояла там, з чудернацьким німбом навколо голови, від того, що вона стояла навпроти світла. Вона дивилася вниз, на мене. Я помахав їй рукою. Вона помахала у відповідь.
Автомат ковтнув монету з металевим звуком.
— «Цайнапіца»! Цого базаєте?
— Привіт, Лін, це Олав. Фірмену піцу, з собою.
— Тут не поїсти, містель Улафа?
— Не сьогодні.
— П’ятнацать хвилин.
— Дякую. І ще одне. Хто-небудь з відвідувачів питав про мене?
— Питав про тебе? Ні.
— Чудово. А зараз там у вас немає когось, з ким ти мене бачив раніше? Когось із кумедними, тонкими, наче намальованими вусиками? Або в коричневій шкіряній куртці з сигаретою, закладеною за вухо?
— Подивімосіа… Нє-а…
Там налічувалось заледве з десяток столиків, тож я схильний був йому повірити. Ні Брингільдсен, ні Піне не підстерігали мене. Вони бували там зі мною більше, ніж за однієї нагоди, але, ймовірно, вони не підозрювали, наскільки я регулярний завсідник. Добре.
Я штовхнув важкі металеві двері телефонної будки і глянув на вікно. Вона так само стояла там.
За чверть години, я вже був у «Чайнапіці». Піца чекала на мене у червоній картонній коробці розміром зі столик для кемпінгу. Фірмова піца ЧП. Найсмачніша в Осло. Я не міг дочекатися, яким буде обличчя Коріни, коли вона покуштує перший шматочок.