Там, де козам роги правлять

Скрипнули двері. Уже виходили. Нічого не вдієш. Едек щільніше закутався в ковдру. Ночі були холодні. За вікнами стиха шуміло — то вітер бушував у гілках ялин, шарпав голе віття лип, що широко розрослися перед хатою.

Тепер уже вія спав кепсько. Раз у раз прокидався, дивився на годинник. Стрілки посувалися лінива. Після п’ятої години тіні в кімнаті поріділи, незабаром у вікна зазирнув несміливо світанок, одразу ж стало ясніше, встав ранок, припорошений інеєм, який видно було на червоній черепиці хліва.

Ще якийсь час Едек перевертався з боку на бік. Унизу й на подвір’ї чути було, як поралася лісничиха,— вона вже починала свій день біля господарства. Від будинку, в якому жили робітники, долинуло дитяче щебетання. То прокинулися Павлові небоги.

Едек вискочив з ліжка, щоб розігрітися, махнув кілька разів руками. Напіводягнений вибіг до кухні. Надворі було вже видно, небо на сході рожевіло, холодний від морозу диск сонця викотився, зацікавлено глянув на землю.

Накинувши на плечі пальто, Залєський стояв біля дороги, розглядаючись навколо. Досі, окрім того дня, коли приїхав до Піша, він не вставав так рано. Захоплено дивився кругом — усе було в ранковому світлі зовсім не таке, як завжди,— веселіше. На липі, серед гілок, защебетала якась пташка, потім Кульгавий, затято гавкаючи, погнався за білкою, яка мала нахабство в його присутності спуститися додолу. Звірятко прудко підбігло до найближчого дерева і за мить уже з безпечної гілляки, пустотливо перехиливши голівку, поглядало на роздратовану дворнягу.

Раптом Едека хтось штовхнув, він аж здригнувся. То сарна так вітала його, вимагаючи хліба. Ніхто не знав, звідки вона взяла цю звичку. Хлопець погладив її по довірливій голові, пішов на кухню, понишпорив там, шукаючи якихось кусків. Лісничиха поверталася з хліва, несучи дійницю, яка здалеку пахла теплим, свіжим молоком.

— О, рання пташка! Не по-міському це, правда? Ходімо на молочко.

Едекові сподобалось і молоко; того ранку, хоч уночі й погано спалося, він почував себе бадьорим і спокійним. Розчулено подумав про Метена. Боїться хлопець, вагається, одначе не виганяє його, хоче знайти вихід із цього становища.

Допивав уже не перший кухоль молока, коли десь недалеко в лісі довгою луною прокотився постріл. Лісничиха зблідла, притисла руки до грудей. Едек вискочив надвір, З лісу долинали крики; по верховіттях дерев прокотились один за одним ще два постріли.

— Це наші. Може, ті бандити у них стріляють? — прислухалася, вже опанувавши себе, пані Гелена.

— Це там?— показав рукою Едек.

Жінка кивнула головою, хотіла спинити його, та хлопець не слухав — скільки сили в ногах, мчав дорогою туди, де могло статися щось лихе.

Пробіг, може, з кілометр, може, менше. Знову постріли. Ще якийсь оклик. Потім стихло. Едек став. Куди бігти далі? Звісно, праворуч, але чи це вже тут звертати? Бір стояв дерево коло дерева, біля підніжжя ялин-велетнів ріс густий навіть тепер, без листя, чагарник.