Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Посеред столу лежить посвідчення Ладислава Опочного. На фотографії — мужчина, що його змалював мені Криштоф. Посвідчення перекреслено й написано поперек! «Віднині — недійсне».
Так, Людвик Лебрун пошив нас у дурні.
Карличек похмуро блискає своїми окулярами. Я кажу йому:
— А загалом, усе це досить кумедно, Карличек.
Та він думає навпаки. Адже досі ще ні разу йому не доводилось мерзнути, аби спіймати такого облизня.
Я розмовляю з двірничкою, котра з'являється в теплому халаті й нових пантофлях. Вона каже, що в пана Опочного більше нічого не було. Крім, звичайно, старого портфеля, що з ним він ніколи не розлучався. Іноді щось писав на столі, але папірці ніколи не залишав та не кидав у сміття. Кімнату пан Опочний залишив за собою.
— Дякую вам, — зітхаю я. Потім кажу їй і чоловікові, що вони більше не потрібні.
Відтак прошу Карличка одіслати хлопців, хай розпитають мешканців будинку про Опочного. А йому тихенько кажу:
— Тепер нам не слід спускати очей з Криштофа. Не можна більше дозволяти йому їздити казна-куди. Стеж за ним, Карличек — розумієш? — коли він завтра з'явиться в суд.
— Гаразд, ми підемо за ним назирці.
— Я певен, що він з'явиться туди, але що буде потім…
Вранці Криштоф дійсно приходить до будинку суду.
Один з підлеглих Карличка бачив, як він спокійнісінько піднімався сходами. Другий чатував нагорі. Але Давид Криштоф мов крізь землю провалився.
Нічого надприродного не сталося. Захотів щезнути — й щезнув. Будинок суду для цього — найбільш підходяще місце. В ньому кілька виходів, і це добре знав Криштоф. Помітивши, що за ним стежать, він саме тут вирішив збутися своїх переслідувачів. І ось зараз робить, що хоче, а Карличек нічого й не відає про те.
— Найголовніше, — кажу я йому, — це з'ясувати, чому зник Криштоф.
— І куди! — додає мій невгамовний співробітник.
— Ні, перш за все «чому»! У нього, звичайно, доволі всіляких гріхів. А тут ще: знайомство з Лебруном… номер 29 511 і невідомий пасажир… таємнича подорож… Цілком можливо, що він таємно продовжує свою діяльність приватного детектива… А скорше тут пахне чимось дуже серйозним!.. Не з'явився до суду… Дав нам фальшиві відомості про музиканта з Височан. Підіслав лист, де нашу увагу відвертають до китайської шкатулки… Я особисто все це приписую Криштофу… Цікаво знати, як він пояснить своє зникнення з будинку суду… Я чомусь певен, що він знову з'явиться!
Карличек хмуриться. Він, мабуть, не дуже-то вірить моїм передбаченням. Та я наказую йому:
— Йдіть на квартиру до Криштофа й спитайте хазяйку, де він зараз. Вона, звичайно, нічого вам толком не скаже. Тоді підніміть на ноги всю кримінальну поліцію. Огляньте кожен закуток у будинку суду. Але робіть усе так, ніби ви турбуєтесь про життя й безпеку Криштофа. Удайте з себе щонайдурнішого, Карличек. Ви зрозуміли мене?
— Цілком, — лоб Карличка розгладжується. — Одне лише… Я зовсім не вмію клеїти дурня!
— Дарма. У нашому ділі все треба вміти!
Коли Карличек виходить, я берусь за листи, в яких повідомляється про минуле Вілема Гегела. Я глибоко переконаний, що його перевтілення в Яна Тужиму цілком можливе.
Мої міркування перебив телефонний виклик із Залізної Руди (на Шумаві). Повідомляють, що тамтешній залізничний службовець намагався втекти на дрезині в Баварію. Його ім'я Франтішек Колда. Коли злочинця наздогнали, він одстрілювавсь. Потім скочив з дрезини і пустився навтіки. Хлопці взяли його живцем. На першому допиті він мовчав, як риба. Під час обшуку у нього знайшли носовичок з дивною монограмою.
— Краще б ви під'їхали сюди, — сказали мені по телефону.
— Гаразд, — погодився я.
Замовляю оперативну машину. Гонзика посилаю за Карличком. Треба попередити його, щоб усі нові дані про Криштофа він зберігав у таємниці до мого повернення.
Мчу до Залізної Руди. Коли кудись поспішаю, завжди веду машину сам. Ніхто мене не супроводить.
На місці зустрічає мене поручник Рубеш.
— Вас це мусить зацікавити, — каже він.
Після швидкої їзди кабінет його чомусь здається мені похмурим і незатишним. Рубеш витягає з шухляди білий, акуратно складений носовичок і подає мені. Він тримає його так, щоб я бачив цифру, вишиту блідо-голубими нитками. Дві букви «L» розташовані так, що скидаються на четвірку.