Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Вона стала вбивцею слів.
Слова також злітали з уст людей, лунали з гучномовців, гніздилися в слухавках, весь простір, здавалося, виповнений ними, але нічого, крім коливання повітря, вона вже не відчувала, навіть не усвідомлювала це як звук, бо поняття звуку потрібно було б сформулювати, а вона розпрощалася з формулюваннями, формальностями, формулами, категоріями. Горе мені, гори мої! Вона слухала голоси людей так само, як і голоси птахів, так само, як і будь-що інше — завивання сирен, шум дощу чи тріпотіння крил нічного метелика (моторошного, кольору обгорткового паперу метелика, званого великою гарпією або ж CERURA VINULA), котрий залетів на світло і втрапив у шкляну неволю абажура. Тепер жоден педагог не дав би собі з нею ради, бо скільки б не повторював він «ма-ма, ми-ла, ра-му», для неї це було б щоразу нове звучання, розділене інтонацією, часом, тими непомітними змінами, що сталися з плином цього часу в повітрі, в структурі речей, у прихованій натурі довкілля, а також тими незначними метаморфозами, котрі б відбулися з нею самою чи з її гіпотетичним учителем, чия гіпотетичність, зрештою, ніколи не перейде межі реальності.
Відколи речі позбулися назв, світ мовби втратив рівновагу, зісковзнувши по дзеркальній поверхні очевидця в безодню сваволі й безумства. Події не вибудовувалися ні в послідовність, ні в сюжет, залишаючись шматками подертої кіноплівки — кожен наступний кадр невловимо відрізнявся від попереднього, але разом вони не складали жодної видимої цілості. Раніше вона б усвідомлювала, що простує лісом, долаючи спротив похилого рельєфу, ухиляючись від гілок, вдивляючись у непевне світіння, що вже проступало між стовбурами. Тепер же кожної миті відбувалося надто багато змін, аби можна було уявити собі щось спільне в доторках трав, пахощах листя і хвої, подихах вітру, шелесті вітру, чулості вітру. Шкала відчуттів робилася все прецизійнішою, сягаючи у виміри найелементарніших рухів. Все, що вдавалося зафіксувати, відразу втрачало свою актуальність, навала чергових вражень поставала новою незнаною дійсністю, котру доводилося осмислювати щоразу від початку.
Він
Досить довго перебував у нерухомості, майже не піднімаючись. Кожне зусилля — безконечно вперте і безконечно довге — ледве чи дозволяло поворушити хоча б пальцем: результат щоразу виявлявся нікчемним. Сірі світанки, двійники сірих сутінків, невиразна мішанина «ночі» і «дня»[16], параліч полярного анабіозу. Потай він сподівався, що так воно і буде — тихе відмирання болю, зростання в напрямку тиші, згасання струмів, розповзання меж. Йому здавалося, що варто лише затерпнути як слід, і все вирішиться само собою. Його уява, як і все в ньому, була надто тривіальною — (хоча тривіальності ніколи не буває задосить) — він навіть гадки не мав, що справжні випробовування чекають попереду, що пригоди тільки починаються. В найнеймовірніших припущеннях йому так і не спало на думку, що весь його дотогочасний досвід нічого не важить, не складає жодного метафізичного капіталу, взагалі не вартий уваги. (Він завжди любив поставити крапку там, де просилася кома). Його убогий внутрішній зір, який лише завдяки мені вряди-годи вихоплював з темряви ту чи іншу деталь, освітлював то тріщинку, то піщинку, допіру тепер наважиться заглянути в захланне черево світу. (Прозріння це теж не буде остаточним — навіть мені мало що відомо про остаточність, — але доведеться ще добряче похвицяти ніжками, поки родові води не винесуть тебе на волю).
16
…невиразна мішанина «ночі» і «дня»… — чергове відсилання до «Воццека», дві частини якого мають назви, відповідно, «Ніч» і «День». Зайвий доказ нашого припущення про генетичну спадковість «Подвійного Леона».