Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Отож його інфантильним мріям не судилося збутись, і якось вирвавшись із кошмарного сну (в якому утікав від своїх дружків-заколотників разом із нареченою, над котрою перед тим довго збиткувався, стріляючи в неї холостими набоями з дев'ятиміліметрового NEW NAMBU із стертим серійним номером), він виявив, що глупа ніч усе ще актуальна, і швидше інтуїтивно, аніж за посередництвом органів чуття усвідомив, що довкола вирує життя — зі стелі по довгих линвах спускаються павуки, чутливо прислухаючись до його дихання й тепла, в щілинах старої шафи гніздиться шашіль, між складок одягу вичікують бронзові метелики молі, під ванною плодяться мокриці, серед білих зерен рису чорніють спинки довгоносиків, невідомі мошки обсіли довге листя цеперусу, а під плінтусом сидить німий від старості цвіркун (одного разу це страховище вилізе зі своєї схованки — незугарне, скуйовджене, цибате, — і пошкандибає через усю кімнату до протилежної стіни грітися під батареєю парового опалення). І це ще далеко не все, бо насправді життя чаїться всюди — в цих стінах, у воді, в повітрі, — від нього нема ні порятунку, ані сховку, від нього не втечеш, а, отже, рано чи пізно доведеться піднімати повіки, і перше, що схопить твій ще по-ранішньому розфокусований зір — трійко невтомних мух, завислих довкола люстри в якійсь своїй поганській геліоцентричній медитації.
(Тобі не здасться, друже, що у всьому цьому надто багато ентомології?)
Вона
Знайшла його в лабораторній кімнаті, зіщуленого в кутку. Тримав у руках запаяну колбу, де ефектні фази розвитку курячого зародка демонструвалися з якоюсь архітектурною заформаліненою зухвалістю. Дивився на них зачаровано, ніби чекав чуда відродження. Поруч стояв ще один препарат — анатомія людського ока. Немовби є в цих речах щось спільне.
Були запалені всі газові пальники. В кімнаті пахло згарищем — здасться, намагався спалити журнал лабораторних записів. Розгорнуті гербарії безладно порозкидані по підлозі. Зате букет жоржин в китайському термосі, розписаному журавлями, неторкнутим стояв на столі.
Запитала його обережно, що сталося. Підняв на мене здивований погляд, і я побачила, що тримає в роті хрестик, який висів на срібному ланцюжку.
— Ходімо, вам не можна тут бути, — сказала якомога рішучіше.
Заперечливо похитав головою. В очах — впертий божевільний блиск.
Раптом я зрозуміла, що просто не любить подорожувати. Можливо, навіть ненавидить подорожей. Можливо, — просто боїться їх.
Зупинилася поруч і простягнула йому руку. Віддав мені колбу, однак хрестика з рота не випустив. Пізніше, по якомусь змисловому зусиллі, промовив із зусиллям:
— Хіба ми знайомі?
Ланцюжок вислизнув із рота, і я побачила, що ніякого хрестика на ньому немає.
— Не пам'ятаєте?
Думав напружено довго.
— Це було влітку? На вас була сукенка в квіти і легкі сандалики? Так?
Мені не хотілося заперечувати.
Раптом зірвався на ноги, підбіг до пальника й обпік собі руку. Смикнувши нею, розірвав ненароком ланцюжок. Став навколішки й несподівано заплакав.
— Ходімо, — ще раз сказала я.
Слухняно підійнявся, а потім, подивившись на мене з невимовним жалем, вимовив тихо:
— Dzisiaj noc jest czarniejsza…
Він