Спадкоємець [Преемник - uk]

Втім, добрий пан Егерт і без Мушиної підказки зміркував, що акторів варто нагодувати. Усміхнена служниця притягла нам два великі кошики — Флобастер дозволив нам поглинути лише половину чудової їжі, тому що «натоптаний живіт — працівнику завада».

Глядачів у нас передбачалося небагато — зі слів Луара я впізнала двох університетських професорів із дружинами, старенького ректора, якусь невиразну компанію городян — очевидно, ветеранів облоги. Гості веселилися, як могли — душею компанії був Солль, і всі пані, як одна, включаючи й служниць, поїдали його піднесеними, захопленими очима.

Я спіймала себе на тому, що не можу дивитися на «пана Блондина», як раніше. Приймаючи від нього монетку, я бачила його красенем, красунчиком, ласим шматочком із чужого столу — тепер переді мною була людина, яка зірвала голос на фортечній вежі, людина, яка підняла замість прапора сорочку свого маленького сина…

Я знову потішилася зі своєї вдалої вигадки. Нехай для Егерта Солля я назавжди залишуся просто кумедним дівчиськом, актрискою, яких багато — все одно я піднесу йому цей подарунок, «Гру про Егерта й Торію»…

Торію, матір Луара, я бачила мигцем — дуже гарна й, по-моєму, дуже зарозуміла жінка. З одного лише погляду, кинутого Соллем на дружину, із упевненістю можна було визначити, що всі пані, котрі їли Егерта очима, приречені на ганебну поразку.

Горлате дівчисько під наглядом няньки виявилося Луаровою сестрою — я зачудувалася від їхньої різниці в літах. Малу звали Аланою, і її страшенно цікавили наші візки, коні, скрині та собака. Вона провела б цілий вечір у нашому товаристві — якби літня нянька не повела її вечеряти, а потім спати.

Двір за кам’яною огорожею виявився ідеальним місцем для помосту. Муха бив молотком, як дятел; ми з Гезиною розбирали костюми, водночас придумуючи вбрання для героїв майбутньої пантоміми. Луар часом зазирав за завісу — на обличчі в нього блукала вдавано байдужа посмішка, за якою ненадійно ховалася цікавість.

Із усіх ролей майбутньої пантоміми він обрав, звичайно, роль свого батька; мені довелося довго пояснювати йому, що так, на жаль, не робиться — шляхетні герої пантоміми приховують обличчя під ще більш шляхетними масками, а залишитися відкритим може тільки лиходій. Нехай він, Луар, обирає — грати під маскою, щоб батьки його навіть не здогадалися, чи ризиковано виступити в ролі злого Фагірри?

Він довго м’явся та мучився — але, як я й припускала, ховатися під маскою не схотів; це ж тільки гра, пояснив він, начебто виправдовуючись. У грі Фагірра не той мерзотник, яким він був у житті — це жарт, має бути кумедно… Всі були задоволені цим його рішенням — крім Фантіна, в якого відібрали хліб.

Потроху гості перекочували з-за столів на подвір’я; ми вклонилися у відповідь на ріденькі оплески й зіграли без перепочинку «Рогатого чоловіка», «Трире-простака» і «Жадібну пастушку».