![Спадкоємець [Преемник - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/3/1/5/spadkoemec-preemnik-uk-download.jpg)
Спадкоємець [Преемник - uk]
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Блукачі #3
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 966-2938-01-X
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Спадкоємець [Преемник - uk]». Краткое содержание книги:
Лютня вибухнула акордом — «Егерт» вихопив кинджал. Луар, як справжній лиходій, спробував заслонитися «Торією» — он уже як звик до ролі! Моторний Баріан спритно всадив зброю Луарові під пахву — той не відразу зрозумів, що вбитий, а коли здогадався, вдав досить талановиті конвульсії. Баріан з Гезиною навіть не встигли станцювати фінальний танець перемоги — глядачі підхопилися з місць, наввипередки висловлюючи свій захват.
Актори розкланялися. Баріан і Гезина скинули маски — але героєм вечора виявився, звичайно, Луар, який перестав нарешті корчити з себе лиходія та полегшено обмахувався краєм каптура. Очевидно, імпровізація виявилася для нього чималим випробуванням; я мимохідь подумала, що він подорослішав, від переживань, чи що…
Коли я відірвала погляд від Луара й знову відшукала Солля-старшого, на Егертовому обличчі ще лежав слід недавньої посмішки. Слід веселощів не встиг вислизнути з кутиків рота — але мені раптом зробилося холодно, аж затремтіла.
Ще сміялися гості, ще розкланювався спітнілий Луар, щось говорила пані Торія; на моїх очах з обличчя Егерта, який чомусь опинився за спинами у всіх, опадали впевненість і щастя — так шматки плоті обпадають із мертвої голови, оголюючи череп. Він дивився на сина, дивився не відриваючись, і я досі ні в чиєму погляді не бачила такого безнадійного, зацькованого, такого всепожираючого жаху. Здавалося, Солль дивиться в обличчя самому Чорному Морові.
Мені стало зле; сміх почав стихати поступово — начебто одну за одною задували свічки. Гості по черзі повертали голови до господаря свята — і слова застрягали в їхніх горлянках. Торія Солль стояла перед чоловіком, стискаючи його руку, зазирала у вічі:
— Егерте… Тобі зле? Що? Егерте, що?
Його губи сіпнулися — він хотів щось відповісти, але замість слів вийшла гримаса. Луар зірвався з помосту, підбіг, підмітаючи землю полами плаща, схопив батька за іншу руку; Егерт — чи то мені здалося — здригнувся, як від дотику розжареного заліза.
Усі говорили разом — співчутливо й підбадьорливо, зумисне весело й насправді стривожено, півголосом; служниця принесла води, але Егерт відсторонив запропоновану склянку. Хтось вигукнув, що від запаморочення помагає келих доброго вина, хтось пропонував підкріпитися. Серед багатьох облич я раз у раз губила біле обличчя пана Егерта — а довкола нього стовпилися всі, й Муха, й Флобастер, і Фантін, і якісь куховарки, й кучери — слуги, схоже, всі його дуже любили. Тільки я стояла осторонь, біля завіси, й рука моя без усякої моєї участі торсала та бгала нещасну тканину. Мені здавалося, що сталося щось дуже погане. Жахливе.
Нарешті Солль звільнився з рук дружини й сина. Юрба трохи розступилася; не оглядаючись і ні на кого не підводячи очей, пан Егерт нетвердою ходою рушив до будинку.
…Він отямився. Дощ навідліг хльоскав по обличчю, кінь ледве тримався на ногах, навколо розстелялися порожні поля з грудками коричневої землі, рябі калюжі під низьким небом, ватяний, безнадійний, осінній світ, але найстрашніше — він не міг зрозуміти, світанок чи захід сонця ховається за глухим нашаруванням хмар.
Він підвів голову, підставляючи дощеві запалі щоки. На хвилину прийшло забуття — він відчував тільки холод крапель, що стікали по шкірі, крижаний дотик вітру та глухий біль у спині; він розчинився в холоді й болі, смакуючи їх, як гурман смакує нову страву. Холод і біль давали право не думати більше ні про що. Ще хвилину. Ще мить спокою.
Потім він згадав, і нещасний кінь нестямно заіржав, гублячи піну та кров із поранених шпорами боків, заіржав і кинувся вперед, не розбираючи дороги та дивуючись із несамовитої поведінки досі доброго хазяїна.
Егерт кричав. Його ніхто не чув, тільки сіре небо та дощ. У нього не було зброї, щоб звести рахунки з життям.
…Луар наступав на мене, зблискуючи очима:
— Це… гра! Це… ти… Я чимось… образив його, я не повинен був…
— Не кажи дурниць, — мати його, пані Торія, здавалася втіленням спокою. — Спектакль тут ні до чого. Батькові сподобався спектакль. У нього просто запаморочилась голова, таке й раніше траплялося, потрібно дати йому час отямитися, а не дратувати голосінням… Опануй себе, Луаре!
Я мовчки захоплювалася нею: не жінка — кремінь. Луар підібгав губи, ще раз докірливо глянув на мене скоса й нарешті дозволив матері відвести його в дім.
На тому свято й скінчився. Гості спробували змити неприємний осад залишками вина. Так їх, п’яненьких, і вклали спати, хвалити Бога, кімнат у домі не бракувало. Нас теж хотіли запросити в дім — але Флобастер чемно відмовився.