Спадкоємець [Преемник - uk]

Сонна та похмура Алана зійшла сходами до дитячої кімнати слідом за нянькою. Луар стояв біля дверей, дивився в підлогу й намагався відірвати ґудзика від власної шкіряної рукавички.

— Не насуплюйся, Денеку, — вона навіть посміхнулася, настільки велике було її полегшення. — Нема чого тупцювати, ти маєш час дати собі раду, перш ніж… перш ніж батько покличе тебе.

Голос її звучав упевнено й рівно. На Луара її слова завжди справляли магічну дію — навіть зараз він трохи розслабився, підняв кутики губів і нарешті перестав мучити рукавичку:

— Так…

Торія провела його очима. Їй самій насилу вдалося стримати себе, щоб не кинутися до Егерта негайно; чоловікові не слід бачити, який відбиток залишили дві безсонні ночі, горе й страх — а головне, як важко вже другу добу втримувати на обличчі маску спокою та впевненості.

Вона вмилася й переодяглась; будь-які звичні, хай і найдрібніші дії здавалося їй болісним виконанням неприємної повинності. Мимоволі всіляко відтягала зустріч із чоловіком — але кожна хвилина зволікання коштувала їй нової сивої волосинки.

Кілька разів їй здавалося, що Егерт нечутно відчинив двері та стоїть тепер на порозі; якийсь час вона вдавала, що не бачить його, потім рвучко озиралася — але двері були зачинені, й важкі портьєри над ними не гойдались. Солль не міг не знати, що дружина й діти повернулися; Торія вигадувала й не могла уявити собі причини, з якої Егерт ні словом, ані звуком не відреагував на їхній приїзд. Дім мовчав — чи то налякано, чи в жалобі; навіть куховарка, здавалося, боялась зайвий раз гримнути посудом.

Можливо, змучений нічними блуканнями, Егерт заснув? Торії не хотілося його будити — вона просто посиділа б поруч, зайвий раз переконалася б, що небо ще не звалилося на землю, що Солль нікуди не зник — ось він, живий, а виходить, усе можна виправити…

Вона постояла перед дзеркалом, дивлячись у свої ясні, спокійні — а насправді розпачливі й хворі очі. Згадала зимовий день, сніг на могилі Першого Віщуна, свою холодну руку в руці Егерта-юнака… Згадала гарячу задушливу ніч при світлі каміна, в якому тлів жар, потім першу посмішку Луара, потім чомусь широку калюжу на лісовій дорозі — у ній Алана втопила пряжку від черевика. Калюжа здавалася синьо-зеленою від неба та стебел, по її поверхні плавав павук-невдаха, що зачепився за гілочку…

Торія звела підборіддя, випросталася, повела плечима — і рушила до чоловікової кімнати.

Вона постукала тихо, щоб не збудити Егерта, якщо він спить. Але він не спав; по тривалій паузі з-за дверей долинуло його приглушене «так».

Торія штовхнула двері й увійшли.

Егерт не обернувся до неї. Він стояв біля низького триногого столика, на якому безладною купою було накидано книги, уривки паперів, пояс із гаманцем, кинджальні піхви, носові хустки, шпагу, рукавички, бронзову статуетку, письмовий прилад, уламок шпори, зім’яту сорочку — звичайні предмети впереміш із дивними, все це Торія встигла розгледіти мимоволі, мимохідь, у марних пошуках Егертових очей.