Спадкоємець [Преемник - uk]

— Та де ж чотири, коли три монетки всього! Порахуй гарненько, тюхтію!

Трире-простак щосили намагався зосередитися. Маленькі очиці його напружено кліпали; Луар спіймав себе на якомусь співчутті — Трире був зараз його побратимом по нещастю: його ось так надурила ця сама баба, це він, Луар, тюхтій…

Відчуття спорідненості з персонажем фарсу розсмішило його; він посміхнувся — вперше від початку вистави.

Втім, решта публіки вже давно надривала пупи. Пристойний пан забув про пристойності, та так, що ненароком пустив вітри. Відразу ж слідом за цим він почервонів, як троянда, і злодійкувато озирнувся — на щастя, серед загальних веселощів майже ніхто нічого й не почув.

— Е-е, хлопче, таж у тебе діра в кишені! Дивися, лише одна монетка й залишилася!

На очах Трире-простака виступили справжні сльози. Публіку сколихнув новий вибух реготу; тільки Луар стояв без посмішки, ніби кам’яний острів у бурхливому морі. Йому було шкода Трире.

Один за одним пройшли ще кілька коротеньких фарсів. Луар, як і досі, не сміявся — однак стояв, ніби приклеєний. На помості змінювали один одного хитруни та дурні, лиходії та жертви — і тут, і там виникало горлате, як півень, дівчисько. Разом із сукнею воно щоразу міняло обличчя — з глузливим виразом танцювало на гребені куражу, іншого разу видавалося нестримним, ніби шипуче вино, що юшить із горлечка; партнери миготіли, як карти перетасованої колоди. Часом Луарові здавалося, що перед ним розкладають великий і яскравий пасьянс.

Нарешті сухорлявий парубійко, який ще навіть не встиг відхекатися після голосної сценічної лайки, зіскочив з помосту зі своєю тарілочкою; цього разу дзвякання виявилося куди бадьорішим, у жменьці мідяків поблискувало й срібло. Луар затупцював, знову відчуваючи ніяковість; потім обережно поклав на тарілку золоту монетку, кивнув обімлілому хлопцеві й подався геть.