Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #5
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія». Краткое содержание книги:
Таке воно, нове Софійчине кохання — стрімке, казкове, мерехтливе. Тільки от чи не приторне, як на справжню любов?
— Колись більшість цих назв були татарськими, — ніби вгадала Софійчині думки Олена Гаврилівна. — Але в радянські часи татарів повиселяли...
— Як повиселяли? І татарів також? — не втрималась від здивування Софія.
— О, ще й як! Так-от, коли їх силоміць звідси вивезли, кинулись нищити будь-які сліди їхнього перебування, заодно й усе кругом перейменовувати. Оці всі Октябрські-Южні — колишні Султанівка, Юзкуї, Чалбаси, Розенталь, Кючок Таракташ... Між іншим, помітили: остання назва звучить схоже на «тушканчик», хоч і означає Мале Жабеня!..
— А ще — село Шейх-Мамай, де поховано Мамая: воно тепер Айвазовське! — додала дещо і з власних пізнань. Про тушканчика, на жаль, додати поки що нічого не годна: розмова з мамою про це непевна й не телефонна, хай ще потерпить його в себе родина Олени Гаврилівни, а там, як дасть Бог, станеться диво, і Софійчина мама дозволить...
— Атож, — учителька якраз не про тушканчика, а знов про слова: — Також зникли єврейські, шведські, релігійні, козацькі назви: Найдорф, Арнаутка, Янголи, Хрестовоздвиженка, Прогної, Британи, Шабо...
Ох, правда, що слова так само народжуються, страждають і вмирають, як і люди! Правда, що в словах — історія!..
— За такою логікою навіть дивно, як ніхто не забанив мого прізвища!
Це сказав... Альбабарін, який, виявляється, вмудрився обмінятися місцем з якимось ашником і сидів тепер простісінько позад Софійки!
— Ой, ти вже тут, Альбабаріне? — здригнулась усім пишним тілом від несподіванки й Олена Гаврилівна. Правда, оклигала вона вмить, бо відразу скористалась із появи свіжого слухача: — Аз твоїх родичів часом ніхто не мріє завести собі...
— ...Тушканчика? — Альбабарін, виявляється, і тут у курсі. — Ні-ні, дякую, у нас уже є хом’як!
— Жаль, бо то дуже симпатичний тушканчик! — зітхнула історичка.
І вже лиш тепер, заднім числом, Софійка второпала, що «бан» — це англійською заборона, а банити — значить забороняти, і Алі-баба, він же Тимур, підтримує їхню розмову про переінакшення назв та імен!
— Атож, і твоє, і моє прізвища погано вкладалися в прокрустове ложе радянської логіки! — це вже озвалась Радзівілка. Ох, розумнюща — і квит!
— А в діда моєї мами хоч і було наче звичайне собі прізвище Вишня, а й те в життєвих перипетіях ненароком помінялось на «Ягода»! — Софійка теж не ликом шита!
— Прикольно! У тебе, Софіє, взагалі, як бачу, бомбезні предки! — ой, Алі-баба пам’ятає ту фразу про козаків,
яку вона сказала йому біля Генуезької фортеці! Явно не байдужий до її розповідей, а отже... до неї самої?!
— А ще класно мати прізвище Терен! — як же правильно, як делікатно Тимур зачепив увагою і Ві-ку-кусю, адже та сидить, усіма забута й червона, як рак, від своїх дурних комплексів і такої ж нерозумної закоханості!
— Атож, терен є терен, не треба ні під кого підроблятись! — підбадьорливо потисла подружчину руку Софійка.
— І завжди цвіте! — може, не надто дотепно, але ж пожартував Тимур.
— Ага, і теж ягода! — спромоглась на усмішку й Ві-ку-куся і ще більше зашарілась.
Засміялись. Веселість об’єднала, і всі перезирнулись, і Софійка оглянулась на Тимура. І мабуть, теж природно, що... Що при цьому ненароком своїми блакитними очима зіткнулась із очима сірими! Старшокласник Андрій теж не дрімав і стежив за веселою компанією із автобусної гальорки!
За компанією чи за Софією?.. За Софією чи — за Вітою?..
Як би там не було, а деталі веселої розмови, як і красу навколишніх краєвидів, Софійка після того ловила вкрай неуважно.
28 НАД ПРІРВОЮ
Наступні назви куди цікавіші: селище Зеленогір’я, урочище Панагія (схоже на Емігея!), річечки Панан’ян-Узень, Арпат і Ускут — суцільне диво й краса! Перш
ніж розбивати табір, вирішили залишити речі в автобусі і навідатись до якогось унікального озера з назвою не менш прекрасною: Смарагдове. А ще — до водоймища з природними каньйонами, порогами, джакузі, каскадами, зі штучними підвісними сходами, повітряними мостами й тарзанками! Звісно, всі жваво рушили вслід за невеличкою групкою туристів: кому не хочеться побачити видатного озера?
Скелі тут прямовисніші й химерніші, хащі — густіші й зеленіші, стежки — загадковіші й романтичніші. Море тепер видніється далеко внизу, і то лиш крізь скелі та віття. Навіть погода інакша: сонце, а зовсім не жарко. Ось уже якесь озеро — ні, це ще не Смарагдове, це рукотворне, а над ним — троси, щоб перебиратись на протилежний берег. Але на троси нікому не дозволили: спершу Смарагдове, тоді все інше!
Онде на вершині, гляньте, — дві біленькі кізочки! Дикі, чи що? Ой, а ось у долинці — кізочок ціла зграя: сірі-білі-волохаті, ніколи ще так багато зразу не бачила!
— Ма-а-алако козьє, віно кізільє, пірожкі горя-а-ачій! — О, тут місцеві мешканці живуть торгівлею і покладають надії на туристів, що вдієш?
— Малако кізільє, віно ко-о-озьє! — перекривляє Кулаківський. О, і він той самий, куди подінешся?
Озеро все не показувалось, і в нетерплячці Софійка пришвидшувала крок. На грудях так само прискорено калатав почеплений на шнурочку Сашків камінчик, ніби підганяючи дівчинку. Ото буде гарно, коли саме вона, Софійка-русалонька, перша натрапить на омріяне водоймище!
Шльопанці вже давно теліпались на поясі: аби не розгубити, їх довелося зняти й просилити в пасок від шортів. Легко й спритно перестрибуючи з каменя на
камінь, здіймаючись усе вище й вище, Софійка раптом уперлась у суцільну кам’яну стіну: далі нема куди. Унизу простяглися стрімкі скелі, заліснені гори й добрячий шматок лазурового неба з ледь помітними пір’їнами хмар. Краса — несказанна, проте як же тепер... Ой-йой-йо-о-ой!..
Ой люба розумнесенька Ві-ку-кусю, яка вирішила перечекати внизу! Ой мамо, тату, Ро-о-о-стику! Ой пресвітлі душечки предків Щербанівських, ой свята іко-нонько з Вишнопільського музею! Ой Господоньку-Бо-о-оже! Ой, а як же тепер спускатонькатись наза-а-ад?
Мов на підтвердження, з-під босих ніг висковзнуло кілька дрібних камінчиків і, подзенькуючи, пострибало в прірву.
Але, мабуть, Софійчині молитви таки почуто, бо цієї хвилини — ні, не з небес, а знизу — пролунав рятівний баритон:
— З’їжджай по камінню, я тут піймаю!
Андрій? І тут звідки взявся? Прилипла до кам’яної стіни, аби не звалитись у прірву з несподіванки. Але робити нічого, слухняно й обережненько всілась на схил. Трохи посовавшись-повагавшись, ще раз глипнула навкруги. Ні ліпшого виходу ніхто не пропонує! І — поїхала, наче по дитсадківській ковзанці. Приземлилась просто в обійми юнака, що стояв на вузькій приступці скелі. Утім, приземлилась — надто оптимістично сказано. У кращому випадку прикамени-лась: земля ще була ген далеко.
— Я бачив, що ти рвонула до самісінької вершини, — хлопець ще мав силу жартувати. — Рушив за тобою, але далі навіть я вже не ризикнув!
Здається, її серце калатає на всю околицю. Вона досі тремтить і відсапується, вчепившись однією рукою у свого рятівника, а другою за якийсь кущик. Скеля під
ногами така ж стрімка, але падати з неї удвох буде принаймні веселіше...
— Що, перелякалась? — він міцно, надто міцно (хай яка небезпека їх єднає, але Софійка все одно відсторонюється) обхоплює її за талію. — Ні, це ж попхатись на таку висоту! Ні страховки, ні спорядження! О, замість кросівок шльопанці, дуже розумно! Добре, хоч додумалась прив’язати, бо межи цими скелями ніякий принц їх не позбирав би!
Принц? Софійка мало знову не посковзнулась. Коли вона згубила черевичка на бруківці у Феодосії, саме він їй набивався у принци!
Та не встигла навіть зашарітись, як ізгори сипнулась чергова порція каміння. Якась величезна тінь зметнулась над ними, перекрила сонце, за нею — друга...
Зойкнула, вчепилась у рятівника вже мертвою хваткою і ледве стрималась, щоб з переляку не вткнутись лицем у його плече.
— Орли! — від несподіванки якимось горловим шепотом сповістив юнак.
Несміливо підвела голову і побачила двох здоровенних птахів із широченним розмахом крил. Орлів бачить уперше не лише в цьому сезоні, а й у житті. У парі, отже, радій, Софійко... Птахи, роблячи кола в повітрі, віддалялись одне від одного.