Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

То бодай на душі не так тяжко буде, не так соромно за всіх двоногих тварин!.. Ні — тварюк!

— Соф’, сьодні великий празник — Зеле’ неділя, робити гріх! — зауважила Віта.

— Отже, рвати всяке зілля, аби посвятити його в церкві й заквітчати ним хату — не гріх, а прибирати, аби тому зіллю хоч трохи чистіше рослося — гріх?

— На жаль, усього півострова не прибереш! — обережно вступив Дмитро.

І даремно, бо роздраконена Русалка просто-таки вибухнула у відповідь:

— Вже краще наївно, хоч і безрезультатно, пробувати врятувати світ, ніж у чотирнадцять років обрости черевцем... Ну, маю на увазі — моральним або пивним черевцем і скептично на все попльовувати!

І цю пляшку, й цю целофанку, і цей пакет!..

Чи то ця міні-промова, чи то Софійчине завзяття так вплинуло на друзів, що вони теж неквапно побрали кульки й заходилися вкидати у них сміття. Утім, хай би лиш спробували не вкидати! Наслухались би такого!..

Краєвид і справді почистішав. Софійка потроху заспокоювалась і роздивлялась довкола уже не тільки з прицілом на пластикові пляшки. Ох, недарма Олена Василівна казала, що «Меганом» означає «Велике

поселення»! Тобто поселень тут, може, й не було, але що велике — точно-точнісінько!.. Щось і про згаслий вулкан Карадаг (хоч би не прокинувся, поки вони тут!) говорила... Степ і степ, з пустельними хребтами на горизонті! Сонце — хоч і призахідне — шмалить немилосердно, і від того пейзаж наче іще безмежніший!

От би зустріти-таки в цьому безмежжі тваринку чи пташку! З отих куликів-сорок, жовтих чапель або чорних коршунів!.. А то вже стільки всього цікавого побачили, стільки побачили всього такого, чого бодай і не бачити (саме підбирала чергову пляшку), —а тварини якоїсь екзотичної — жодної!

До табору повернулась із повним мішком сміття, але хоч із трохи меншим тягарем на серці. Якось знов почало віритись у казку зі щасливим кінцем, бо так же не може, так не мусить бути!..

Повикидали свої знахідки в сміттєві баки, позмивали в морі пилюгу й бруд і розбрелись хто куди. Ну, Софійка, звісно, ще разок скупнулась, і аж як покликали до вечері, полізла в намет переодягнутись у сухе.

Вже готувалась ускочити у вечірні джинси, витягнуті з купи одягу в кутку намету, як зненацька по нозі прослизнуло щось слизьке і вогке.

...Здається, збулась омріяна зустріч із якоюсь тваринкою...

26. змія

— А-а-а-а-аааа!

Софія кулею вискочила з намету.

— 3-з-з-змія-а-а-а!!! Та-а-а-ам, за рюкзаком...

Уже опинившись на безпечній відстані, гарячково натягнула джинси (оце була б ганьба, якби, укушена, там, у наметі, без них і вмерла!) і продовжувала тремтіти й тихенько голосити-завивати:

— 3-з-з-змі-і-і-ія-а-а-а...

— Та ну, може, здалося? А ти хоч ціла? Точно не вкусила? — співчутливо обступили однокласники, які теж іще не встигли піти до столу.

— По ноз-з-зі... От-т-т-так-к-к-ко пр-р-р-роповз-з-зла...

Лякливо позиркуючи в тамбур палатки, всі підтримували Софійку у тремтінні й голосінні.

— В когось є ліхтарик?

Дівчинкою так трусило й тіпало, що вона не одразу второпала, що сіроокий старшокласник-баритон зовні спокійно, без паніки, повільно поліз у намет.

Ледь помітне коливання брезентових стінок і майже невидне тьмяне рухливе світло виказувало, що хлопець обережно нишпорить між речами. Лелечко, там же так і валяється Софійчин мокрий купальник! Знов оганьбилась перед тим ашником!

— Під спальником, під спальником дивись! — підказували найбільш небайдужі.

— Я вже послала по фізрука і медсестру! — де не взялась Ліда Василівна. — Без паніки, друзі, тільки без паніки! То може бути мідянка, найменша кримська змія! Вона з сімейства вужів, тому неотруйна!

Біологічка не знала, що змія в наметі не сама, а з її підопічним. Тому спокійно розвивала свої теорії: — Може також бути полоз леопардовий. Ти, Софіє, не бачила на змії таких коричневих плям і смуг із чорненькою облямівочкою?

— Воно... чорне... з-з-здається...

— Шкода, а то полоза вважають найрідкіснішою і найкрасивішою кримською змією, ба, навіть і України! А чорною могла бути степова гадюка! Це єдина отруйна змія в Криму!

Від сказаного всім глядачам одібрало мову, і тому ніхто навіть не запитав, яке розмаїття латинських термінів і народних назв мають ці полоз леопардовий, мідянка й гадюка.

Хвилини повзли неймовірно довго. Здається, іще повільніше, ніж самі гади. Ліда Василівна озиралась за фізруком, а старшокласник десь там, у наметі, полював на непрошену гостю.

Надійшли фізрук і медсестра, за ними, дожовуючи, відірвалась од вечері Олена Гаврилівна, й почали обговорювати:

— Дівчата, як це ви намета ставили? Дивитись же треба!

Софійка, Віта й Леся перезирнулись. Дивитись? Вони дивились на море, яке манило свіжістю після мульких автобусних сидінь, а на кам’янистій землі що цікавого? Та й були ще сонні...

— Або герметично зашнуровувати, як виходили! Вона тоді могла заповзти!

Та наче шнурували!.. Втім, як про аквалангістів почули, то ясно, що не до того було!

Сварись, не сварись, а треба якось рятувати ситуацію.

— Може, їй на дудці заграти? Як у документальному серіалі «Незнана Індія»? — резонно запропонував фізрук.