Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #5
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія». Краткое содержание книги:
Таке воно, нове Софійчине кохання — стрімке, казкове, мерехтливе. Тільки от чи не приторне, як на справжню любов?
— Ти, мабуть, потривожила їхнє гніздо!
Вдивились угору. Десь там, під самими хмарами,
скелястий виступ укритий білим посльодом, як у лелечій колонії Білокрилівського лісу. Утім, якби лелеки чи бодай якісь голуб’ята, було б трохи романтичніше...
Прірва під ногами, гніздо й орли над головою... І сіроокий принц у міцному дочіпку. Пригодка — куди там Смарагдовому озеру!..
29. ЩОЖДАЛІ?
Ні, вона таки русалка! Водяна, морська, лісова чи навіть польова, але точно русалка, а не яка-небудь літавиця чи повітруля! І вже тим паче не скелелазка! Цікаво, а цей, хто зараз іде з нею поряд, за чию руку мусить час від часу триматися (лиш у крайньому разі), — він хто? Той, що в скалі сидить, який ото заманив до себе нещасну Мавку з «Лісової пісні»? Перелесник, що ту Мавку зваблював? Чи, навпаки, вічний рятівник (Мавці такого не трапилось)?
— Хто ти? — так прямо й запитала, коли вийшли на рівнішу стежку.
— Як хто? — юнак, здавалось, був прикро вражений, — Ти що, досі не знаєш? Ну, даєш! Андрій я! Андрій Туз! Пацани мене ще прозивають Козирним: ну, нік такий, чи псевдо по-твоєму!
Андрій Туз? Він же — Туз Козирний, він же — «А. Т.»! Он воно що! Альбабарін, отже, тут ні до чого?
— Ну, знаєш, це перший раз мені такий облом, — ніяк не міг подолати розчарування Андрій. — Як правило, дівчата ду-у-уже добре знають, як мене звати!
Така самовпевненість трохи кольнула Софійку, тому довелось одрізати:
— А я не правило, я — виняток!
— Ну, це я помітив...
— А ми так вийдем, до речі? — зіскочила зі слизької теми і зупинилась перед роздоріжжям.
— Ми так вийдемо не до речі, а до своїх! — Дотепничає!
Назустріч їм уже біг фізкультурник, а внизу на них накинулись і Ві-ку-куся, і вчителі.
Розпалився навіть цілий диспут на тему «Як можна було вести дітей нерозвіданим маршрутом і хто за це має відповідати». До того ж, як з’ясувалось, озера ви-шнопільці так і не знайшли. Очевидно, вчителі перед мандрівкою нахапались неправдивої інформації.
Вирішили вертатись до автобуса й підшукувати місце для стоянки. Софійка з полегкістю перестала бути центром уваги й затесалась між однокласників. Більше вперед не вириватиметься, отак собі посередниці, як усі!
— Ох, Софко, розколюйся: чого це ви з Козирним усамітнювались? — прошипіла, гадючкою тернувшись об Софійку, Завадчучка. Ні, не брехав Андрій, що всі дівчата його знають!
— Я ні з ким не усамітнювалась, просто хотіла до озера вийти першою!
— Гарний прийомчик, щоб пацика закадрити, хвалю!
— Іро, я вже давно помічаю, що тобі аж двоє очей — завелика розкіш! — вдавано загрозливо потягнулась нігтями до Ірчиного обличчя.
— Та добре-добре, ніхто ж не проти! Та й пацунчик же який — м-м-м! Пальчики оближеш! Бомба! Куди тому твоєму здихлику Сашкові!
— Боюсь, що зараз у твоєму роті може поменшати на один діамант, із зубом разом!
— Ой, не прикидайся чайником! Типу сама не січеш, що чувачок крутий, повний комплект і суцільний престиж, так би мовити!
Невже Ірка права? Справді: високий, спортивний (ах, куди худенькому Сашкові чи товстенькому Павликові!), популярний (для самого Альбабаріна він авторитет, а крутячок Вад і новачок Дмитрик узагалі відпочивають!), значно старший (ах, куди всяким неповнолітнім Фадійчукам, Іваненкам і Кулаківським разом узятим!)...
— Лізка й Аська колись за ним помирали! — вела своєї Завадчучка, хоч згадка про Лізку зараз була навряд чи приємна і їй. — Аську аж покоробило, як вас удвох побачила!
— То хай забирає, хіба я держу? — ні, тікати від цієї упирки до Віку-кусі чи Лесі, бо добалакаються!
— Ну чогось же його на тебе заглючило! Від гадюки урятував... Хоч, пардон, тупо не врубаюсь, що він у тобі знайшов! Дрімуча провінція!
— Іро, благаю тебе: слідкуй за своїм Вадимом, бо ще десь штани загубить у хащах! Він же і городський, і столичний, до провінційних стежок не звик!
— Штани загубить або в штани наробить! — мимо якраз випадково (чи не випадково?) проходив Альба-барін, а йому тільки дай нагоду познущатися з сердеги Кулаківського!
— Що ти на нього в’їдаєшся? — орлицею кинулась на Тимура Завадчучка. — Зшизів на тому Вадові!
— О, а ти чого стартуєш? Він тобі хто?
Здається, розгортається маленька буря. Софійка скористалась моментом і залишила гарячу парочку. Бо справді має над чим подумати. Висновки чітко в’язались один до одного. Отже, на останній день народження вона витягла з поштової скриньки листі-вочку без конверта-адреси: «Кайфую від премудрих і прекрасних. Козирний Туз». Тоді зовсім не сприйняла її всерйоз: у всіх були надто свіжі спогади про русалку з Білокрилівського лісу, і Софійка вирішила, що то якийсь черговий Росавин шанувальник ненароком переплутав її скриньку з сусідською.
...Потім на її електронну адресу надійшов лист. «Привіт, Русалко! Запав я на тебе, от і скучаю. Обізвись! Чекатиму з нетерпінням! Я тя лафф!», підпис — «Тиг Ковугпуі». Тоді й листа сприйняла як помилку.
І аж коли в день останнього дзвоника отримала есемеску: «Прекрасних і премудрих вітаю з закінченням навчання! Бажаю цікавого і дуже-дуже класного літа! Козирний Туз», — повірила, що той невідомий Туз цікавиться не ким іншим, а таки нею. «Премудра» — обіграний переклад з грецької саме її, Софійчиного, імені. «Прекрасна»... Ну, це, звісно, трохи перебільшено, але... Але як же приємно, Господи!
Нині — пурпурові вітрила, світлина коктебельської русалки, гадюка, орли...
Прикрила долонями палючі щоки і... знов наткнулась (он леле, мало не зашпортнулась об камінний виступ!) на його пильні-пильні сірі очі! Це — як відчувати в горлі дрібнісінькі волоконця шипшини після того, як зїси кілька ягід! Як невеличкі електричні розряди! Як... ох, навіть не знає, з чим порівняти! Але оця стежка, ці гори, ця зелень, усе навколо — відразу набуває якогось нового, зовсім незрозумілого, але неймовірно важливого значення!
Отямилась аж біля автобуса. Вчителі й школярня стояли біля якогось покажчика й голосно реготали. «Смарагдове озеро», — сповіщала табличка. Ну і що ж смішного?
— А ти подивись, куди стрілка! — сміялись однокласники.
Справді, стрілка показувала... у зовсім протилежний бік! А як же вони?.. Чому не туди повернули?
— А ми собі автоматично за групкою туристів рушили! — ніяково усміхалась Ліда Василівна.
Софійці чомусь було не зовсім до сміху. Подумала про інше. Вона, Софійка, часом ніякого покажчика не пропустила? Чи правильної дороги тримається? Може, так само автоматично понесло її у зворотній
30. В ПОЛОНІ У МЕТЕЛИКІВ
Утім, Софійку, здається, несло й несло, наче суху травинку в стрімкому потоці річечки Арпат. Бо як не понесе? Весь наступний вечір: з пошуками зручного місця для табору, облаштуванням намета, вечерею та умощуванням до сну — під прицілом сірого погляду. Кожен твій вчинок, кожне твоє слово помічені-почуті, а кожне його слово — так чи інакше стосується тебе. Просто все закодоване-зашифроване, лиш розгадай. Це взагалі ніби така собі гра: крадькома оглядаєшся на гурт старшокласників — і знаєш, що один із них озирається на тебе. Намагаєшся той погляд зловити — знаєш, що він зараз від тебе заховається-втече. Коли ж, навпаки, аж фізично відчуваєш сірі очі на собі, коли вони зумисне хочуть зустрітися з твоїми блакитними, — удаєш, ніби тебе цікавить лиш оцей закіптюжений казанок, якого тобі доручили драяти, а ще — пісок і цей жмут жорсткої трави, якою того казанка вшнуровуєш. Але казанок при цьому аж співає, і трохи похмура погода — найпрекрасніша в світі, й навіть те, що море далеко й до нього сьогодні не поведуть, — це така дрібниця!
Знемагаючи від цілоденної втоми, нині особливо приємно в унісон з Віку-кусею прошепотіти в подушку:
— Сплю в урочищі Панагія — приснися, хлопче моєї мрії!..
Сон був теж солодкий: ніби звичайна мішанина хмарок, зелені й гірських стежок, але все — крізь легенькі лоскітливі шипшинові уколи сірих очей... А ще — з передчуттям чогось гарного, невимовного, невловимого...