Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— Андрій! Він же міг... Нас же за те могли... О, не дай, Боже!.. — почувся мало не з царства Аїда хрипкий голос Олени Гаврилівни.

— Вона і є!.. Гадюка отруйна!.. — поблідлими устами шелестіла Ліда Василівна. — У неї зуби... Яд не в язиці, а в зубах, обережно!

— Ну, знаєш! Це крутіше, ніж у реаліті-шоу! — вітально потискував старшокласникові вільну від змії руку фізкультурник.

— Мда, мандражорчик був ще той! — уперше за весь час подав голос Кулаківський. — Але якби ти скреати-вив і якось її вирубив, було б, знаєш, трохи кайфовіше!

— Ой, так! Ходімо десь її викинем! — спохопилась Софійка, не забувши повним зневаги поглядом розмазати по ракушняку нікчемного мандражорчика-ма-жорчика (і що тільки вона колись знаходила в цьому Вадові?).

Указуючи напрям і все-таки з осторогою позиркуючи на гадюку й тримаючись на відстані, Софія подріботіла (в ногах дрижаки, наче після ста присідань на фізрі) кудись у бік степу. Сіроокий (отже, він звався Андрієм? Зовсім заплуталась у його іменах!) із гадюкою в кулаці широкими неквапливими кроками рушив слідом.

За ними поспішили вчителі (крім Олени Гаврилівни, яка сиділа просто на землі й обливалась водою з принесеної кимось пляшки), медсестра з джгутами для перев’язки напоготові, Дмитро з Лесею, Алі-баба (ну, звісно ж, хіба він відпустить Софійку з чужим хлопцем саму?), Віта й ще кілька вешників. Намагались додивитись небезпечну пригоду до її щасливого завершення.

— Боже, як вона туди залізла? Як ти її знайшов? Як ти не боявся? — не так питала, як вибалакувала зашпори від пережитого.

Щось безперестанку навперебій говорили й фізрук та Ліда Василівна. Здається, вони на всі заставки лаяли відчайдуха й розповідали, на яку небезпеку наражав себе і всіх.

Андрій, трохи невдоволено оглядаючись на цей кортеж, тільки здвигнув плечима:

— Ще трохи поговорите — й понесу її туди, де взяв!

...Ну та й не герой же, га? Ні, Сашко, звісно, теж попхався б куди завгодно, аби порятувати свою Софійку, але, по-перше, трусився б, мов осиковий листок, а по-друге, не зробив би це так ефектно, так...

Ох, Боже, дай розуму й розсудливості, щоб усе це усвідомити й спокійно сприйняти!

Змію було врочисто винесено на скелю й ще урочистіше спущено в кущі на якійсь приступці внизу. Ми тебе відпустили, то й ти, гадюко, назавше дай людям спокій!

Назад ішли тихо. Софійка чомусь згадала розкиданий купальник і решту шляху соромливо мовчала.

— Мені просто підфортило, визнаю! — герой нарешті узяв слово. — Зо два рази доводилось виловлювати гадів у наших походах, — кивнув у бік фізрука.

— Щось не пригадую такого! — похитав головою фізрук.

— Бо то все траплялися звичайнісінькі вужі, не було про що й говорити!

— Якби гадюка тебе вкусила, то теж навряд чи ми зараз би тут говорили! — підколола Ліда Василівна.

— Добре, винен! Каюсь! Закрили тему! — різко обірвав хлопець.

Повертались мовчки. Вже біля табору, шаріючись, зважилась підступити ближче до свого рятівника й видавити із себе «дякую». Але що те «дякую» додало їй чергового сорому, бо прозвучало наче «ква-а-ак», то на люди більше й не потикалась. Навіть вечеряла окремо, добре, що Ві-ку-куся подбала про кашу і чай для подруги.

— Ти гля’, що ро’! Ти гля’, що ро’! — захоплено приказувала Віта.

— Слухай, Віт, кажи вже щось конкретне, бо в тебе наче запис заїло! — буркнула Софійка.

— Та що каза’? Ба’, на що він пішов ради те’?!

— Ради мене? — раптом Софію пронизав серйозний сумнів. — Намет так само мій, як і твій!

Перед сном ще десять разів обдивились своє брезентове мешкання і старанно зашнурували його зсередини. Довго дослухались до всіх шиплячих-свистячих звуків, поки нарешті все розчинилось у шумі хвиль і мареві снів. Зі стрибучими тушканчиками, страшними гадюками та сміливими сіроокими принцами. Але оскільки примовка цей раз вийшла трохи незграбна («Сплю у звільненому від змії наметі, приснись, мій коханий, де ти»), то хтозна чи можна тим снам довіряти?

27. ЗНОВ У порогу

Історія з гадюкою, як, до речі, й несамовита спека та брак води, спричинили до того, що наступного ранку вишнопільці згорнули свій табір і рушили з Меганома на два дні раніше, ніж планували. Шкода, зате до Ялти ще на крок ближче! А в Ялті — гори, пальми, цілюще повітря! Недарма ж там лікувались (мама перед поїздкою Софійку трохи напакувала інформацією) Леся Українка, Василь Доманицький, працював Степан Ру-данський, бували історик Микола Костомаров, педагог і композитор Петро Ніщинський, письменники Яків Щоголів, Амвросій Метлинський, Дніпрова Чайка, Іван Карпенко-Карий!..

Це ж під Ялтою — маєтності графа Воронцова, якому Катерина Друга віддала в рабство Степана Симиренка, покаравши за непокору. А потім уже Симиренко-молодший помстився тим, що став головним

конкурентом графа в цукровому бізнесі... Цікаво побачити на власні очі якісь доріжки з тенет недавно особисто пережитого й майже розплутаного Софійкою лабіринту!

Кількома словами перекинулась по мобілці з мамою, звісно, про гадюку ні слова, — про неї уже вдома, коли все буде позаду. Сашко знов поза зоною, хоч учора, поки тривала зміїна історія, дзвінків від нього аж п’ять пропущених.

Дорога міняється, більшає зелені, вищають гори.

Гм, чудернацькі тут і в усьому Криму назви поселень! Точніше, не так чудернацькі, як, навпаки, на один копил! Леніне, Фрунзе, Дачне, Октябрське, Южне, Прав-дине, Гвардійське, Геройське, Виноградове, Передове, Нове, Щастлівоє...