Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #5
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія». Краткое содержание книги:
Таке воно, нове Софійчине кохання — стрімке, казкове, мерехтливе. Тільки от чи не приторне, як на справжню любов?
Усе це, затесавшись якнайглибше в юрбу, осмислювала, поки помагала Ліді Василівні зашивати тента (збиралось на дощ), поки обідали, поки, щойно виступило сонечко, вони чалапали нарешті все вгору та вгору до Смарагдового озера, поки лазили драбинками-мостами над водоспадиками й природними джакузі (хоч їй побачились, крім кам'яних, і бетонні підпорки).
Трохи повернулась до реальності, аж коли стали нарешті перед самісіньким озером. Воно справді було безмежно смарагдове, зворушливо кругле і невеличке. Воно було чудове!
— «Озеро, хто ти?.. Кругле свічадо? Ні, я — око чарівника!» — та ж слова маминого улюбленого поета Свідзинського мов про це озеро писані!
— Ай правда, тут якісь чари, — озвалась Віта, яка цілу дорогу не зронила й слова, тільки мовчки дріботіла, мертвою хваткою вчепившись у Софійчину руку. Правда, Софійка, зайнята своїм, насилу завважила і Вітине мовчання, і саму Віту.
— ...Як і в усьому, що сього’ сталось, — глибоко зітхнула подружка, і Софійка нарешті насторожилась:
— Що? Ану розказуй!
Ві-ку-куся перепалала-перечервоніла, а потім, знову зітхнувши, почала:
— Коли ото Тимур підкликав і забрав кудись тебе... То десь через годину знову підійшов... І... як це сказати...
— Так і кажи, не муч! — аж тіпало Софійкою (невже у хлопця стало нахабства відкрити нещасній дівчині свої почуття до Софійки?). — От уже б не подумала, що ти можеш бути такою неповороткою на язик!
— Так-от, він... заявив, що хоче мені щось цікавезне показати... Ухопив за руку, отако, як оце зара’ я тебе... Повів якимись хащами...
Так он чому не знайшла Віти, коли мала зашивати тента!
— ...Потім ми стали під високим кущем... Він сказа’, що якби моє прізвище справді було Кущ, то... А так моє прізвище Терен... А цей кущ, каже, не терен...
— Віто, нащо ці ребуси? — уже здогадалась, куди привів Альбабарін Віту, але не розуміла, чому він її туди привів. Тобто чому привів саме її. Хоч усередині похололо від недоброго передчуття.
— А я йому: це не терен, це глід... У нас ще кажуть на нього боярка. А тітка мовить — гльод...
— Ще по-латині назви? — втрачала терпець Софійка, хоч десь у підсвідомості й проскочила назва «Боярка» — бачила, їдучи з Пустельником і Сніжаною до столиці. Невже пішла від глоду?
— Латиницею не зна', але російською — боиришник... Це вже Тимур сказав... Ну, коли я назвала боярку...
— Отже, він привів тебе побалакати про назви рослин? — поцікавилась не без єхидства.
— Ой, у тому й справа, що ні... Спершу він труснув куща... І з нього розлеті' купи-купезні метеликів... Це бу' дуже гарно, але... Але те, що він сказав потім...
Софійка терпляче кидала в озеро один за одним дрібні камінчики.
— ...Він сказав, що як тільки мене побачив... Бо він ніко’ не ба’ таких кучерявих дівчат і таких... таких симпати’... І що він всю доро' не зводить з мене очей...
— Можеш не так скорочувати слова: я щось нічого не второпаю! — потрусила головою Софійка, хоч, здається, починала торопати досить чітко.
— І що я не така, як всі... А така, як ніхто... І що він такого ніколи не почував... І ні до ко'... І що я йому дуже подо'... Коротше, він хо' зі мною дружити!..
— Ви там і поцілувались? — не з великого розуму бовкнула Софійка й мало в озеро не звалилась від сорому.
— Ти що? Як мо'? — обурилась Віта, — ми ж іще тільки познайо'!
Ох, ще одна моралізаторка!
— Я, звичайно, про це мрію! Це так, між нами... Це все між нами... Але цілува' — це вже коли ми заручимось!
— Ага, і одружитесь, і будете жити довго, і ти забезпечиш йому смерть у один із тобою день! — Софійка
все більше робилась сама собі схожа на Завадчучку, але нічого не могла вдіяти. — Згадай своє листування з Павликом: ти його додавила своїм натиском і скувала довічними обіцянками!
— Я пам’ята’ про це, Соф’! — сумно кивнула Віта. — Тому нічо’ цей раз не каза’... Але він... Він сам говори’ про те, що хо’, щоб це було на все життя...
— А тоді?
— А тоді ми пішли назад... Він запросив мене сього’ увечері на поба’ біля табору на галявині! Уявляєш, перше справжнє побачення в моєму багатостраждальному житті!..
— Діти, вертаємось назад! — загукали вчителі.
Дівчата рушили за всіма стежиною вниз.
— А ще я його спита’ про пурпурові вітрила... Але він нічо’ не зна’, але, мовляв, якщо я хо’, то він удома їх мені зробить, бо він майструє моделі кораблів...
— Віт, не хвилюйся, вітрила мені подарував не він, а Туз Андрій. Просто ініціали збіглися!
— Отой старшокласник?! — одразу пожвавішала Віта. — Я ж каза’, що він на те’ витріща’! А ти ще сум-ніва’!
Атож, вийшло все навиворіт! Старшокласник, якого приписувала Віті, підбиває клинці до неї, Софійки, а Тимур, чиї погляди, здавалось, ловила на собі... Виявляється, адресував їх Софійчиній сусідці! Ух, наче в якомусь паршивому кіні! Чи не паршивому? Чим далі згадувала подробиці, тим більше впевнялась, що всі Альбабарінові слова, жарти, натяки стосувались якраз Ві-ку-кусі. А вона, дурна Софія, вважала, ніби через подругу він підбирається до неї! Як і з Лесею та Дмитром! Два обломи за кілька днів! А вона ще ж навіть посміла Віту жаліти!
-А ще, Соф', я хтіла тобі подякувати! — зам’ялась
подружка — За що?
- Ти ж сердоліка мені подарува’! — Віта дістала з кишені куртки (прохолодно, тому повдягались) Софійчин гостинець. — Я певна: це через нього так мені пощасти !
От і сердься на цю Ві-ку-кусю!
33. КОЗИРНА КАРТА КОВДРА ВІЯ КУЛАКІВСЬКОгО
Зрештою, чого сердитись? Здається, сьогоднішній день Софійці дуже навіть удався, має за що дякувати долі! А те, що завтра вони вирушають у теплу Ялту, це ж узагалі! Вершина щастя!
...Увечері, поблагословивши Віту на побачення, вже рушала до намета спати, як дорогу перепинив Кулаківський.
— Софко, вгадай, як би тебе називали по-місцевому? — став перед неї, щось наспівуючи під ніс.
Вгадувати не зважилась, тільки здвигнула плечима.
— Софіко!
— Як ти знаєш?
— Гм, так я і виклав карти! Пісня така є: «Де ж це ти, моя Софіко?», — і Вад, чи не вперше в житті, заспівав, хоч і кривляючись: — Я її в «Контакті» шукав, але з цим у мене прокол... Аватарку я б її скачав! Де ти є, моя Софіко?»
— А ну тебе! То ж давня грузинська пісня про втрату коханої, зветься «Суліко»!
— Нічого не знаю: він співав «Софіко»!
— Хто?
— Е, ну... Коротше, проїхали! Тут ось тобі передача! — невдоволено простягнув... ковдру.
— Хто? — перепитала.
— Хто-хто? Ти наче перший раз замужем, в натурі! Отой пац, що тебе від змії рятував! Якраз, каже, тоді й підзирив, що спальничок твій тю-тю, фуфлижний, тоненький типу. Переживає, видно, щоб ласти не відморозила!
Ого, Андрій не забарився про себе нагадати! І бач, як хитро, як делікатно!
— Чого ж він сам не приніс?
— Звідки я знаю, що там між вами за шури-мури?
Чи я винен, що до тебе вже гуру, ну, типу старші мегабайти почали підїжджати? Покрутіла ти, Софко, не підступись! Зо мною колись ні в кафешку, ні в рестик не схотіла, а тут!.. Ото лиш апофігейно, що вони мене грузять, знайшли лоха!
— Було б не слухатись!
— Ага, з тими Алі-бабами й Тузами зв’яжись! Там типу такі запаковані, що ну! Та в мене тут, як хочеш знати, самі плавки половину цього автобуса потягнуть! Та в мене самі тільки ці штори — торкнув затемнені окуляри, підняті на лоба, бо ж вечір і сонця немає, — коштують, як усе їхнє бабло, разом узяте!
— Чого ж ти, такий навернутий, та у них на побігеньках?
— Ну, я маю на увазі, що вони вже в мене давно на мушці, це я навмисне перед ними гусей жену, типу дурня клею. Все буде пучком, але поки що в реалі з
тими гоблінами краще не перетинатись, бо й так уже повна глеваха!
— Глеваха — це що? — Софійка згадала, що, крім Боярки, під Києвом бачила назву й такого селища.
— Глеваха — це гаплик типу, капець, що ж не ясно?