Via Combusta, або Випалений шлях

— Розкажи мені, Арсенію, а хто твої батьки?

Сказати, що я не любив цього дурного запитання, було б недостатньо. Я просто його ненавидів.

Зарнік знову вимогливо проштрикнув мене поглядом. Я відчув себе неначе на операційному столі й збагнув, що відмовчатися не зможу. Тому видушив із себе:

— В мене немає батьків. Мене виховувала бабця.

— Цікаво… Цікаво… — Зарнік, як справжній хірург, що твердо вирішив покопирсатися в моїх нутрощах, явно не вдовольнився першим надрізом і продовжував різати по живому: — А матір у тебе була?

— Була… — приречено хитнув головою я, — тільки я її зовсім не пам’ятаю, вона померла, тільки-но я народився….

— Тільки-но ти народився? — куточок його рота ледь сіпнувся.

Я мовчки кивнув.

— Так, так… усе зрозуміло, — похмуро прокоментував Зарнік, і його металева рука знову потягнулася по вино. Він повільно зробив ковток, поставив склянку на місце і з садистською наполегливістю продовжив допит:

— Тобі бабця щось розповідала про твою матір?

Я знизав плечима, схилив голову і вичавив із себе:

— Майже нічого… Тільки те, що це вона дала мені ім’я… Ще до мого народження.

Зарнік замислено провів пальцем по губах, відвернувся, повільно підняв склянку з вином і зробив черговий ковток. Потім знову обернув до мене голову і запитав:

— А як звали твою матір?

— Ліля… Лілія Радна[8].

— Лілія Радна… — тихо повторив Зарнік, ледь ворухнувши губами, і задумливо провадив: — а ти, значить Радний…

— Так, Радний, — кивнув я.

— Так, так… цікаве прізвище…

Я знову знизав плечима. Нічого цікавого — прізвище як прізвище…

Лице Зарніка трохи пом’якшало, і він поблажливо усміхнувся:

— Не розумієш? Звичайно ж, не розумієш… А ти хоч усвідомив, наскільки тобі пощастило, що ти опинився тут? Kongoseki mo migakazuba tama no hikari wa sonawazaran[9]…— останні незрозумілі слова він вимовив з особливою насолодою.

Я у відповідь тільки кліпнув, бо нічогісінько не втямив. Це чомусь розвеселило Верховного магістра. Він зверхньо вишкірився. А потім зітхнув, потер рукою підборіддя і завів свою улюблену тему:

— Камінець, щоб стати коштовністю, потребує правильної огранки. Це ти збагнув, Арсенію Радний?

— Ні…— зізнався я. Чесно кажучи, мене ці його камінці анітрохи не надихали.

— За твого виховання воно й не дивно… — протягнув Зарнік і знову скривився. Трохи помовчав і повів далі: — Запам’ятай, Арсенію, ти повинен забути своє неприглядне минуле… Тут і тільки тут відкриються твої можливості. Це шлях до справжнього світу, де ти посядеш належне тобі місце. Ти розумієш?

Я мовчав, схиливши голову. Я зовсім не вважав своє минуле неприглядним. Звідтіля віяв теплий вітерець спогадів, який не давав мені остаточно скиснути. Там, далеко, у мене вдома, лишилося все, що було для мене цінним: яскраве літо, сонце, сміх і відчуття, що тебе люблять. Що в тому було неприглядного?

Зарнік невдоволено провадив: