Сто пригод Барвінка та Ромашки

Знов гуде весняний клопіт, В темнім лісі — кінський топіт. Навалилась ніч глуха. Поряд з хлопчиком — Ромашка, Трохи Коникові й важко, Але скаче, мов блоха. Тягне холодом з діброви. Наш Барвінок хмурить брови, Слід спішити, річ ясна... Повні тьмяної омани, Сунуть вибалком тумани, І весна — і не весна! Де ж ти, сурмо довгождана. Може, недругу віддана. Хтось чужий заліз в дупло? А від нього злістю віє. Бідна сурма вовком виє. Відганяючи тепло. День і ніч летять малята. Ніч, як море розіллята. Притомилося дівча. Притулилось до хлопчинки. До Барвінкової спинки. До козацького плеча. А Барвіночок не в дусі, Сум в очах і різкість в русі. Щось весна йому — не те... Скрізь — болото, непорядки. Де город? Лиш чорні грядки, Все мов нехотя росте! Де Гарбузик-товстопузик? В насінинці ш,е Гарбузик! Де Цибуля? Де Часник? Під землицею пухкою. Мов під теплою рукою. Весь город надовго зник. — От якби, Ромашко, літо, — Хлопчик мовив сумовито, — Зустрічала б нас рідня... Пастернак би взяв цимбали, І троїсті б нам заграли. Як діждати того дня? — Бач, напала нетерплячка! Відійшла зимова сплячка, — Все живе пішло у ріст. Хоч простим очам не видко — Розвиватимуться швидко І стебелечко, і лист. Дід Гарбуз тепер — дитинка... Жовтувата насінинка — Теплий сховок гарбуза. Але скоро вийде з грядки. — Ну й Ромашка! Всі загадки. Мов насіннячко, луза! Все ти знаєш, тільки — звідки? — Ось два ока — щирі свідки. Що знання беру з книжок. Не читаю детективи, А історії правдиві Про весняний бережок. — Не хвалися, грамотійко, Знаєш поки що на двійку! В мене — дудка на умі... Не ятри книжками душу. Скоро я до школи рушу. Почитаємо й самі! Ти міркуєш, я — ледащо? А «Буквар» шукав я нащо? Потрудився до ладу! Знай, за морем, вірний слову, Я вивчав турецьку мову. — Кинь слівце! — Хау ду ю ду! — Розбишака, це ж англійська! — Хай англійська, та не свійська! Слухай далі: вас іст дас? — Це ж німецька! Ти, Барвінку, Маєш совісті краплинку? Ти великий дуриндас! — Я французьку знаю краще. — Та мовчи вже, непутяще! — От послухай: кес кесе! Не в Марселі, не в Тулузі, — Рве траву Марія в лузі, А Іван телят пасе! Розважаючись по змозі. Скачуть друзі по дорозі. Ніч — як кисле молоко. Коник Дзвоник йде тихіше. Нашорошивсь, гучно чмише. Занімів і наш хвалько. До Барвінкового вушка Нахилилася подружка. — Глянь, дві фари на шляху! Краще б ти, Барвінку, збочив. Щоб вантажник не наскочив. Не вчинив біду лиху. А зловісні жовті фари Піднялися аж до хмари. Блимонули звідтіля. Коник Дзвоник закрутився. Мало в яр не покотився. Мов налякане теля. Ледве втрималися друзі У сідельці, на попрузі. Що за погань лісова? Засвистіли дужі крила: — Ось де я вас перестріла! Ну, здавайтесь, я — Сова! Сподівалася, що в мишки Відірву з нальоту ніжки. А спіймала вас, малі! Повечеряю гарненько. Політаю, а раненько Відсипатимусь в дуплі. Закричав Барвінок: — Сово, Непривітне чую слово! Вид росою сполосни! Кинь стращати, кинь сичати, Я — Барвінок, я — Хрещатий, — Бойовий сурмач весни! Не про себе дбаєм. Сово, — Від душі, не примусово Йдем по сурму чарівну. Чи тобі весна байдужа. Чи тобі миліша стужа? Починай тоді війну! — Вдень цвітуть весняні квіти. Нам вночі мишей ловити! Що нам квіти? Пу-гу-гу! Найсмачнішу в світі їжу, Лісову солодку мишу, Краще видно на снігу! Свиснув хлопчик сумовито, А Сова несамовито Розпростала пазурі. Підвелась Совина зброя Над голівкою героя В світлі ранньої зорі. Темних крил зловісний помах. Та й Барвіночок не промах, — Недарма Хрещатим зву, — Підхопив дрючка, як вріже! Блимонуло око хиже. Аж затіпало Сову!