Третій рівень. Короткі історії

— Справа є, є, ви дуже добре це знаєте, — Савоста кілька разів кивнув головою. — Просто ви вже не її фігурант. Домовилися, дали потрібні свідчення на колишніх побратимів. У вас є реальні бойові заслуги, їх врахували. Зрештою, ви ж не винні в тому, що війни — не лише для героїв, а й мародерів та загалом авантюристів різного штабу. Не лише наша, нинішня війна. Всі війни в історії людства такі.

— Я хотів їм зашкодити…

— Ми з вами дорослі люди, друже Крейзі… чи не хочете такого звертання?

— Без друже.

— Прийнято, — легко погодився Савоста. — Отже, щоб закрити тему між нами й більше не повертатися. Але щоб ви розуміли: ми запросили вас сюди, вирізнили з-поміж інших кандидатів, бо подібні деталі вашої біографії дають нам змогу розширити пропозицію.

— Слухайте, ви реально морочите голову! — тепер Крейзі не приховував роздратування. — Можна простіше висловитися, не так кучеряво?

— Теж прийнято. Ви чудово знали, чим займалися ті четверо з вашого батальйону. Ви не брали участі в катуваннях, грабунках, не приводили в дію незаконні вироки. Тобто, нікого не розстрілювали, самосудом не займалися. Те, що відбувалося з вашого відома й на ваших очах, ви списували на витрати, котрі додаються до війни. Зітхали про себе — на жаль, і виправдовували гріхи побратимів.

— На війну йдуть убивати, — мовив Крейзі. — Якщо ви цього не розумієте… святий Себастьяне. Нема там святих. Нема чистеньких, у білих кітелях та рукавичках. Війна — бруд.

— А ще на війні нагороджують тих, хто вбив найбільше ворогів, — додав Савоста. — Війна — чи не єдиний спосіб виправдати масові вбивства. Чи заховати кінці страшних злочинів.

— Почали з релігійного просвітництва. Зараз заходимо в пацифізм. Це десь поряд, одне витікає з іншого.

— Ми вже закриваємо тему війни, як обіцяв, — Савоста вмостився зручніше. — Але далі будемо говорити про вбивство. Яке не виправдаєш війною, та воно краще оплачується. З почутого від вас зараз припускаю: моральні принципи дозволяють вам у ряді випадків та за певних обставин забрати в людини життя.

— Знову кучерявите. Чому ви всі боїтеся простоти?

— Ми всі — ви про кого?

— Такі, як ви.

— Тепер ви уникаєте простих фраз та висловів.

— Люди, звиклі до того, що вони по життю головні. Все залежить від них. Вони крутять землю, змушують сонце сходити й заходити. Від них залежить, кому коли прокидатися й лягати спати. Кому жити — кому помирати.

Кажучи так, Крейзі знову дивився Савості в очі.

— Браво, — господар кілька разів легенько плеснув у долоні. — Можете, коли хочете, висловлюватися красиво. Десь вичитали? Чи всередині у вас нудьгує оратор?

— Спробував нагадати — маю клепку в голові.

— Хіба в когось тут є сумнів? Ви розвідник, Крейзі. Двадцять чотири рази ходили за лінію розмежування. Ви особисто ліквідували п’ятьох бойовиків і двох вояків регулярної російської армії. Під час останнього виходу вас тяжко поранили, потому вас комісували. Поранення врятувало вас від звинувачень, висунутих пізніше тій четвірці негідників. Бо вас уже не було в батальйоні, коли вони, гм, відзначилися й усе лайно полізло назовні. Так, вони назвали вас. Вони валили все й на всіх, намагалися замазати в своїх гріхах чимбільше народу. З бійців та командирів зійшло по сім потів, поки все розгрібали й виходили зі скандалу з мінімально можливими втратами. Нам за той час, що ви чекали відповіді на подану в головному офісі заяву, вдалося зібрати про вас потрібну інформацію. Вас цінували, Крейзі — й водночас ви заважали. Ваша роль у злочинах тієї четвірки — на межі між свідком та співучасником. Участі не брали — але й зашкодити не намагалися. Це наводить на думку: вас просто ніхто або ніщо не підштовхнуло діяти так чи інакше. Ви, Крейзі, виправдовували своє невтручання тим, що загалом у війні обрали світлий бік. Знаєте, хто напав на вашу країну. З ким треба воювати, кого треба вбивати. Воювали й убивали. Тим самим купили собі своєрідну індульгенцію. Дозволяли своїм чинити так, як не вільно чужим. Але цілком могли одного разу переступити червону лінію. Питання мотивації, ось і все. Ви її не отримали. Швидше за все, не встигли.